РОЗДІЛ ХХХІ «БРАТСЬКА ЛЮБОВ»

1

— Кажуть, відказали датчики життя, — пояснив Руслан, наливаючи воду мені в одноразовий стаканчик.

— Дякую, — відповів я, роблячи ковток. Мені було важко чути про смерть дитини. Це нагадало мені кузена, який у свої вісімнадцять скочив із дев’ятого поверху свого будинку. — А другий? Що другий?

— У комі.

«Яворський!» — подумав я, мимоволі стискаючи пластиковий стаканчик.

— Його відвідував брат?! — люто запитав я, дивлячись червоними очима на оточуючих.

— А... а звідки ти знаєш? — здивувався Місюк. — Лікарі говорили, що Кирило дійсно відвідував брата. Відразу після батьків.

Я підвівся і почав ходити переговорною, намагаючись позбутися емоцій.

— Ти ж не хочеш сказати, що...

— Хочу! — крикнув я. — Не повіриш, хочу! Хочу сказати, що це справа рук Кирила Яворського!

На мене дивилися чотири пари очей, не розуміючи, що я маю на увазі. А я ж розумів, точніше, знав, хто винен. Та довести це було важче, ніж здавалося на перший погляд.

Близько десяти хвилин я барвисто розповідав усе, що думав і знав. І про першу зустріч, і про допит, також не забув про роздуми, де дитина взяла наркотики, а завершив словами, що померлий хлопець, якого знайшли ми з Кирилом, був із ним знайомий. Ба більше, вони були разом тієї ночі — ночі смерті, хоча я називав це вбивством.

— Влад, зупинись. Видихни, — збентежено говорив Руслан. По очах інших було видно, що вони повністю погоджуються зі словами слідчого. — Окрім твоїх слів, немає нічого. А я нагадаю, що ти звинувачуєш сина губернатора.

— Взагалі пофіг! Хочете доказів — будуть! — я махнув руками та вийшов із кімнати.

2

Мене розлютило, що всі ті, хто мав би охороняти закон, охороняють цього сина губернатора. «Як минулого року затримувати, бо випадково потрапив під камеру, коли проходив повз, — нормально, а тут — "немає нічого". Як же це огидно!» — думав я.

Мене заспокоїв Антон, який, як не дивно, валявся на дивані в нашому кабінеті. Звісно, спочатку я так само психував, але один погляд на цю сонну муху — і стало краще.

— Що вже сталося? — наче крізь сон запитав друг, не відкриваючи очей.

— Та нічого! — гучно відповів я, падаючи у своє робоче крісло. — Все по-старому!

— До речі, поки не забув, там на столі, — хлопець махнув рукою у бік свого столу, — лежить цей... ну... коротше, криміналісти принесли.

— Звіт?

— О, так, звіт, — трохи гучніше відповів Антон.

Мені стало цікаво переглянути, що ж там знайшли криміналісти на місці злочину. Перечитуючи звіт, я звернув увагу лише на відбитки пальців.

Відбитки були багатьох людей, а ось Яворського — не було. Але, як я зрозумів, на шафці біля смітника був чіткий відбиток великого пальця на пачці від чіпсів. Якраз те, що я й шукав, — доказ того, що Кирило був на місці.

А ще більше мене порадувала робота оперів. Вони дуже влучно переглянули камери та зазначили, що ввечері до будинку заходила група молодиків, потім через кілька годин вийшла група, але вже без двох людей. Потім минула ще година, і вийшов останній член компанії. По статурі було видно, що це хлопець.

Я був дуже вдячний Максимові за його розповідь, а ще — судмедексперту, який раніше підтвердив, що Миколая Осину саме вбили. Було очевидно, що хлопець не вживав ні алкоголю, ні тютюну, а цей наркотик прийняв одразу за трьох, наче на спір.

Справу хоч і передали слідчому відділу управління Київського району, але я отримав доказові дані, яких вистачить для затримання Яворського.

Відразу після розмови з Максимом та перегляду звітів я помчав до капітана Місюка. Намагався довести, що хлопець причетний до виготовлення нового наркотику, вбивства Осини та свого рідного брата.

Руслан усе ж уважно вислухав мої докази, намагаючись зрозуміти суть, скласти пазл. Та все одно не могло збігтися, що Кирило був увечері на місці вбивства студента-хіміка, був поруч, коли відмовили датчики його брата. Та й узагалі те, що мені писав Осина, було дивним, але мій номер із його оточення мав лише Кирило.