РОЗДІЛ ХХХ «ПОВЕРНЕННЯ»

1

— Не придурюйся! — сказав начальник. — Де взяв?

— Знайшов, — відразу ж відповів я, знизуючи плечима.

Шеф, видно, повірив, або ж йому було все одно. Він мовчки кивнув, поклав руку мені на плече та сказав:

— Ну дивись. Щось згадаєш — заходь.

Я з повністю холодною головою дивився услід майору. Коли той повернув у бік сходів, я теж рипнувся. Хотів краще дізнатись про ту маячню, яку ніс Сергій Олександрович.

— Що ти наговорила моєму начальнику?! — майже кричав я, увірвавшись до кабінету Ані.

— Чого ти кричиш? — спокійно відізвалась дівчина, повернувши до мене голову. Вона підвелась зі стільця, витягла із шухляди аркуш А4 і поклала переді мною на стіл. — Тримай.

Я без великої цікавості взяв цей аркуш і лише побіжно став читати висновок експертизи. І чим далі читав, тим уважніше намагався зрозуміти суть.

— Тобто...

— Тобто цей годинник більше місяця тому був вкрадений у пана Євгена Яворського, — підсумувала Аня, забираючи звіт із моїх рук. — Тож справа передана до поліції.

І тільки зараз до мене дійшло, чому поліція посеред ночі намагалась достукатись до сусіда. «На годиннику його відбитки, щойно вийшов. А в минулому працював із Яворським», — подумав я.

— Вибач, — щиро промовив я, зрозумівши, що Ані могло бути образливо.

— Ага! — кивнула дівчина. — У мене зараз роботи небагато, хочу попити чаю.

Я посміхнувся, зрозумівши, на що натякає Аня. І, сівши на вільний стілець та посунувши якісь порожні колбочки, відповів:

— То давай.

— А ти тут до чого? — серйозно запитала Аня, поглядаючи на моє здивоване обличчя. — Та ладно... Жартую!

2

Неочікуваний дзвінок не дав мені вислухати Аню та її думки. Я взяв телефон, звідки почув голос Місюка.

— Мійєр! Це капітан Місюк!

— Ти в мене підписаний.

— Олександрович сказав, що в тебе є важлива інфа по моїй справі.

— Ну... так, є, — відповів я, поглядаючи на зацікавлене обличчя Ані.

— Тоді ми чекаємо в переговорній на другому!

— «Ми»? — перепитав я, дивуючись.

Але він кинув трубку без відповіді.

— Ань, вибач, — сказав я, заховавши телефон. — Я зайду потім, добре?

— Так, звісно. Йди.

Я швидко біг сходами, намагаючись якомога скоріше потрапити до призначеного місця.

Так само швидко, як і біг, увійшов до великої кімнати. Усередині помітив кількох людей. Тут був і Місюк, і ще кілька оперів, яких я майже не знав. «Видно, вони всі працюють над справою», — подумав я, відчуваючи, що ніяковію перед цими людьми.

Руслан представив мене своїм колегам і запропонував сісти на вільне місце. Усім було цікаво почути те, що я знаю. Це було видно по обличчях та поглядах.

— Говори, — щиро попросив Руслан, дивлячись лише на мене.

Я не захотів сидіти. Замість цього вийшов уперед та став на чолі столу, аби до кожного дійшла моя промова.

— Вчора я знайшов тіло можливого повара. Він загинув від тієї самої речовини, від якої підлітки в комі.

— Ну це вже частково, — перебив один із оперів.

— В сенсі? Хтось вийшов?

— Ні, — відповів Руслан. — Щойно повернувся із лікарні. Яворський… помер.

Ця новина занурила мене у незрозумілий стан, наче я тону у глибокому морі.

— Як? — присів я на стілець, шукаючи воду на столі.