РОЗДІЛ ХХІХ «ВПЕВНЕНІСТЬ»

1

— Хто то? — налякано запитала Аліна, впевнено дивлячись на закриті двері спальні.

Я мовчки підвівся, обережно підійшов до стільчика, на якому висіла моя оперативна кобура із табельним. Діставши пістолет, пішов до дверей.

Подивившись у вічко, стало ясно, що це не до нас. Біля сусідніх дверей стояв міцний чоловік у сірій вітрівці. Він щохвилини стукав у двері, чекаючи на відповідь.

Я привідкрив двері та детально оглянув мужика. Однією рукою тримався за двері, а іншою стискав пістолет, заховавши його за ними.

— А ви до кого?! — крикнув я.

Той обернувся, подивився на мене та поліз у внутрішню кишеню куртки. Я напружився, вже думаючи наставити на нього ствол.

Але він мене випередив, діставши посвідчення.

— Олег Білюк, — чоловік розгорнув посвідчення. — Карний розшук.

Олег розповів, що брат мого сусіда підозрюється у скоєнні пограбування. І зараз його розшукують, тож перевіряють, де він був і де може бути. Я лише попрощався із чоловіком та з полегшенням повернувся до квартири.

«Краще жахи на ніч не дивитись!» — прийшла в голову наступна думка, коли я повертався до спальні.

— Ну що? — швидко запитала Аліна.

— Та то не до нас.

На годиннику стрілки показували рівно пів на п'яту ранку. Я ще полежав пів годинки, рівно до шостої, а потім, уже не заснувши, вирішив піти на кухню та попити чаю, щоб не заважати Аліні.

Під чашку чорного чаю та хліб із маслом мимоволі почав думати про загиблого хлопця. Це той самий день, коли і він, і я були у клубі. Була велика ймовірність, що потім їхня компанія поїхала до нього додому.

Та було багато питань: де він взяв мій номер, як дізнався, що я займаюсь справою щодо його, скажімо так, хобі, та як усе ж помер?

«Яворський» — це прізвище крутилось у моїй голові вже давно.

Скажімо чесно: без доказів мені не дадуть допитати чи, не дай Боже, затримати сина губернатора. А доказів, як на зло, окрім моїх здогадок, не було. Та здаватись я не збирався. Це діло принципу.

Я обміняв адвокатську компанію на СБУ, щоб садити таких мажорів, а не захищати їх від народу. А виходить, що моя дитяча ціль розбивається... уже протягом усієї кар'єри.

Думав я до сьомої, потім став збиратись на роботу. Виходячи із квартири, напоровся на Рому, який саме виходив зі своєї.

— Привіт, — сумно привітався сусід.

— Здоров! — подав я руку у відповідь. — А що це до вас приходили з поліції?

— Ти також чув? — зітхнув чоловік. — Я не відкривав. Знову щось Вася натворив. А мені ці проблеми... коротше, не потрібні вони мені.

— Зрозумів! — трохи посміхнувся я. — А! До речі, ти колись чув про таку людину — Осина Микола?

Я подумав, що, якщо він викладач хімії, де, можливо, вчився загиблий, то, як факт, вони знайомі.

— Щось знайоме. Напевно, викладав. Але вибач, не згадаю. А навіщо він тобі?

— Та так, дрібниці.

2

Вийшовши на вулицю, Рома пішов кудись направо, а я — шукати свою машину. Лише потім згадав, що залишив її у дворі управління. Через це був вимушений добиратись на роботу трамваєм. Звичайно, можна і на таксі, але ціни кусаються.

Я їхав стоячи у наповненому трамваї, ледь дихаючи, та думав, як сказати Сергію Олександровичу, аби він повернув мені справу. Також згадав, що потрібно зайти до Ані та забрати годинник.

Від зупинки до управління було йти пару кварталів. Та воно б нічого, аби не дощ, що починався, та сильний вітер. А вогню у топку додавали дебіли за кермом. Ледь двічі не збили, і це я тільки вийшов із трамвая. Про дороги промовчу, і так зрозуміло — це Одеса!

— Усім доброго дня, — привітався я на прохідній, поправляючи волосся від крапель дощу.

Спочатку хотів зайти до свого кабінету, а потім уже, з Богом, піти до шефа.

Мій кабінет був пустий. Я повісив ще мокру куртку на вішалку та кинув короткий погляд на свій стіл. На ньому лежала невелика біла папка. Підійшов та взяв її до рук, аби оглянути детальніше.

«Осина Микола Юрійович», — прочитав я на папці, дивлячись на фото хлопця у лівому верхньому кутку.

Усередині був звіт судмедекспертизи.

«Смерть настала о третій ранку від смертельної дози токсичної речовини, що вбила нервову систему, — прочитав я виділений текст. — Ймовірно, речовина паралізувала людину за пів години до смерті».

Я далі оглядав листки звіту. Звернув увагу на місце навчання, яке було у розділі з інформацією про загиблого. Він навчався у Південноукраїнському національному педагогічному університеті на вчителя хімії.

Раніше ще були сумніви, але зараз я був стовідсотково впевнений, що саме цей хлопець винуватий у виготовленні наркотиків. Але був один нюанс — він діяв не сам. І, здається, його навмисно напічкали речовинами, аби не зміг свідчити.

Це хоч щось. Із такими новинами не стидно просити начальника повернути мені справу, що я зараз і хотів зробити. І тільки-но вийшов із кабінету, як помітив Сергія Олександровича. Він стояв за кілька кабінетів від мого.