РОЗДІЛ XXVІІ «НЕЙМОВІРГИЙ ЗБІГ»

1

Все ж домовитись вдалось, що не може не радувати. Це добре, що попри всі недоречності хлопець зрозумів: краще розказати хоч щось, ніж сидіти пів життя, а то і все. Та оскільки моя робота — це не лише допити, а ще й документи після них, мені потрібно якнайшвидше написати звіт і передати наверх.

Дорогою я уявляв, як надягаю наручники на цього хлопця, якого описав Олексій. Та, чесно кажучи, його опис когось мені нагадував, але кого саме — я, на жаль, навіть не уявляв. Однак, незважаючи ні на що, побачив можливість розкрити справу, хоч вона і не моя.

В управлінні виникла розвилка: піти до експертів чи все ж спочатку зробити звіт. Перший варіант був мені цікавіший, тож я вже летів коридором. У криміналістів було жваво, чого не скажеш про технарів.

Артур мовчки кинув на мене погляд, коли я увійшов, та поклав на стіл невеликий відірваний папірець.

— Тримай, — сказав він, щось уважно розглядаючи на моніторі свого комп'ютера.

Я взяв до рук цей клаптик та прочитав: «Осина Микола Юрійович. Проспект Небесної Сотні, 10/5». Далі був номер під'їзду і квартири, який я вже не читав.

Артур хоч і нерозмовний, але робить роботу навіть більше, ніж просять. Він не лише дізнався ПІБ, а ще й пробив адресу реєстрації.

— Дякую, — посміхнувся я. — Із мене шоколадка.

У піднесеному настрої я помчав робити звіт, щоб скоріше навідатись до цього Колі. Цікаво ж.

Я зайшов у свій кабінет, хоча, скоріше, влетів, та одразу помітив Антона. Він гриз нігті та листав щось на комп'ютері. Я помітив, що той нервує, та не став відволікати.

— Чого мовчиш? — заговорив він, вимикаючи комп'ютер. — Тобі не здається, що ігнор — якось по-дитячому?

— Та я не ігнорую.

— Влад, я бачу, що ти чомусь ображаєшся. — Антон змінив позу та перемістився ближче до мого столу. — Ми ж друзі. Я не хочу сваритись.

— Все добре, — холодно відповів я, починаючи роботу.

— Давай тоді сходимо у бар. Сьогодні матч. Я пригощаю.

— Вибач, не сьогодні. Зараз я роблю звіт по справі, а потім потрібно з'їздити в одне місце, — сказав я тим же тоном, що й до цього. — Коротше, по справах.

— Та давай разом. Якщо це щось серйозне, то краще разом, ніж ти сам.

Я вперше бачу Антона таким... схвильованим. Наче це не мій старий кент, а... друг, справжній. Мене це торкнуло, тож я погодився. Та й реально з кимось краще.

— То поїхали зараз. Звіт можна зробити будь-коли.

— Ладно, — погодився я, розуміючи, що він усе одно буде стояти над душею і щось бурмотіти.

2

Коли ми виходили з управління, мені написала Аня, що вже все готово, та покликала мене до себе в кабінет. Я відмовився, сказав, що завтра зайду і заберу. А потім попросив скинути інформацію просто у Телеграм.

Дівчина так і зробила. Але вона прислала прізвища, чиї відбитки були на годиннику, не відразу, а десь через десять хвилин. Повезло, що ми поїхали машиною Антона і він був за кермом. Я міг вільно проглянути, що ж там є.

«Мійєр Владислав — ну це я. Кравченко Олександр — цього не знаю. Клім Василь — можливо, це і є той Вася. Клім Роман — ну, якщо два Кліми: один Рома, а другий Вася, то значить, що це саме той самий», — думав я дорогою.

Ось ми вже в'їхали у Київський район, тож ще недовго. Хоча ця вулиця майже на краю району.

— Чуєш, а ти ніколи не чув про Кліма Василя? — несподівано запитав я, коли ми стояли на світлофорі.

— Та ні. А хоча... щось знайоме, — відповів Антон і задумався. — А може, це «Штурман»?

— Хто?

— «Штурман», — повторив Антон. — Компаньйон Яворського ще із дев'яностих. Але один пішов у політику, а інший, здається, сидить.

Ця відповідь була цікавою. Навіть дуже. Якщо це той, кого згадав Антон, то, можливо, Яворський кинув цього «Штурмана» та пішов у політику. «А чи не може тут бути нічого особистого між ними?» — думав я, поки друг шукав, де б стати біля будинку.

Будинок був типовим, ще з радянських часів. Нам був потрібен крайній під'їзд, одразу біля платної парковки для мешканців.

Повезло, що якась жіночка виходила і впустила нас. Піднявшись маленьким тісненьким ліфтом на п'ятий поверх, ми пішли направо до квартир.

— Ось, — тикнув я на потрібні двері.

3

Ми подзвонили у дзвоник, потім постукали. Було тихо. Знову дзвонили і стукали, поки Антон не вирішив спробувати відкрити двері.

— Відкриті?! — здивувався я.

Антон дістав пістолет, відкрив двері та пішов усередину. А я за ним, також діставши пістолет.

Квартира була невеличкою. Справа — ванна та туалет, прямо від входу — кухня, яка була хоч і перерита, але все ж пуста. А зліва від вхідних дверей був коридор, куди ми й попрямували. Праворуч були відкриті двері у спальню, яка була чистою, та все ж пустою.

Лишилась лише ще одна кімната із закритими дубовими дверима. Антон обережно їх відкрив. Я стояв позаду нього та не бачив, що там, але по тому, що мій друг опустив пістолет та просто завмер, зрозумів: там щось цікаве.