РОЗДІЛ XXVІ «СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР»

1

Установи Мін'юсту я відвідував дуже рідко. Зазвичай допитував лише в кабінетах контори, наприклад, у тимчасовому ізоляторі при СБУ, у своєму кабінеті чи переговорних. Згадати, коли востаннє стояв біля одеського СІЗО, було складно. «Десь роки два назад, не менше!» — запевнював себе, йдучи все ближче.

Мене перевірили та впустили до будівлі. Під супроводом охорони вели сірими коридорами кудись удалечінь. Як я зрозумів, допит буде у спеціальних кабінетах для допитів.

Як думав, так і вийшло. Мене провели у невеличку кімнатку без вікон. Лише жовта, ще радянська лампочка давала хоч якесь мінімальне освітлення.

Охорона залишила мене на самоті, закривши міцні залізні двері. Я навіть встиг подумки опинитися на місці затриманого. Але швидко відігнав погані думки та сів на стілець.

Ось-ось охоронці повинні привести підозрюваного на допит. А... ну і його адвоката. Як же я міг забути про цього хитро зробленого, ну, коротше, одесита.

Поки чекав, встиг дістати матеріали та підготуватися морально до допиту. Тут мені знову подумалось, що я наче не слідчий, а якийсь... шнирь. «Та ні! Цього разу я точно дожму цього... як там говорив адвокат, «Олексійчика». Дожму — і крапка. А також слідом відправлю цього противного діда на пенсію!» — ледь посміхаючись, міркував я. Та що там міркував... планував!

Згодом усе ж маленька кімната, яка мені більше нагадувала ліфт, наповнилася, як банка зі шпротами. Я, підозрюваний у скрипучих наручниках, його говіркий адвокат та два охоронці з дубінками. «Ну точно! Шпроти!» — це лише починалося, а я все думав, як це пережити та самому не опинитися поряд з Олексієм.

2

Зайві люди вийшли, і залишився я, хлопець та його дід... точніше адвокат.

— Можемо починати? — почав я, дивлячись на підозрюваного.

— Якщо вам уже так свербить — починайте, — із правого боку булькнув адвокат, який чомусь нагадав мені папугу... ну тільки кучерявого.

— Олексію Олексійовичу, поряд ваш адвокат, тож я не буду зачитувати ваші права, — сказав я, поглядаючи, як хлопець кивнув головою. — Вам висунули звинувачення щодо замаху на вбивство із наслідками тяжких тілесних ушкоджень співробітнику Служби безпеки України.

Хлопець опустив свою кучеряву голову на металевий стіл. Він і до того був наляканий, а зараз, на мою думку, я добивав його повторами, які той уже чув у суді. Та й адвокат мовчки поглядав у свої папери. Можливо, він нарешті почне діяти в наших спільних інтересах.

— Я не хотів, — відреагував Олексій, піднімаючись від столу. — Я не хотів! Так вийшло!

— По-перше, не кричи й не нервуй, — спокійно відповів я, крутячи ручку в правій руці. — Служба безпеки пропонує договір.

— Який? — наче скинувши камінь із душі, промовив юнак.

— Олексійку, давай краще я, — доторкнувшись до плеча хлопця, вліз адвокат. — Що ви за договір пропонуєте?

Я із великим задоволенням спостерігав, як цей чоловік змінює своє ставлення до ситуації. Зрозумів, що його «Олексійчик» може від'їхати... причому надовго, дуже надовго.

— Олексій Олексійович відповідає на кілька питань, можливо, дає свідчення у суді, а прокурор запросить мінімальний строк.

Хлопець спочатку кліпав очима, а потім подивився на свого адвоката.

— Що? — відреагував той. — Рішати вам... але я б на вашому місці подумав. Я все одно крайній буду.

— Я... я згоден.

— Ось і чудово! — я сперся руками на стіл, взявши їх у замок. — При вас знайшли наркотичні речовини. Мені цікаво, де ви взяли саме цю.

Хлопець узяв до рук маленький пакетик, де була та сама речовина, яку експертиза визнала тією, що знайшли у крові школярів та тих двох. Олексій з усіх боків оглянув пакетик, жмурячи погляд.

— Я чекаю!

— В університеті.

— За нашими даними, ви навчаєтесь у Південноукраїнському національному педагогічному університеті на історико-філологічному факультеті.

Хлопець кивнув, що так, і продовжив свою розповідь:

— Я захотів заробити. Мені сказали, що є варіант. Продаватиму товар, а прибуток навпіл.

— Хто запропонував? Товар чий?

— Я не знаю його імені. Він називався як Ос...

— Опиши його.

— Невисокий, худорлявий, зализане волосся, в окулярах. Звичайний пацан.

— Ще питання: ти продавав щось цим людям? — я виклав фото Яворських.

— Ні! — після паузи твердо відповів хлопець. — Цим точно ні.