РОЗДІЛ XXV «МАМА»

1

Із одного державного майна я поїхав у друге. Раніше слово «лікарня» я чув лише влітку, коли проходив медогляд, та й то переважно у шкільні часи. А зараз що не день — так ця будівля з червоним хрестом на даху.

Спочатку ці двоє постраждалих хлопців, потім наркомани, а зараз ще й Макс. «Та гріх жалітися, це ж не я лежу після операції», — подумав я трохи аморально.

На посту хірургічного відділення мені сказали, що хлопець після операції відпочиває у п’ятій палаті. Ось я і йшов білим коридором, шукаючи потрібну мені палату.

— Куди йдеш?! — строго запитала жінка у синьому халаті, проходячи повз мене.

— Не зрозумів, — заперечив я.

— Чому без халата, без бахіл?

— Ой, вибачте. А де взяти?

— На вході у відділення, — відповіла та. — А ви в яку палату?

— Та в п’яту. А що?

— О...! Так це навпроти операційної. Повертайтеся по халат та бахіли, — посміхнулася жінка, показуючи на вхід у відділення. — А то не впущу.

Довелося послухати цю жіночку та піти по халат і бахіли. І, натягнувши як-небудь одноразовий халат та одноразові бахіли, я знову вирушив на пошуки палати.

Проходячи біля операційної, я оглянувся. П’ята палата і справді була навпроти. Сівши на диванчик, я закинув голову назад. Думав, чи заходити, чи краще знайти лікаря та розпитати.

Зліва від мене сиділа приємна жінка, яка повернула голову у мій бік та почала говорити голосом, що здавався мені нервовим, тривожним і сповненим надії одночасно:

— Доброго дня! А ви до кого?

— Я? — уточнив я, поглянувши у відповідь. — Я до колеги.

— А я ось до єдиного свого синочка. До мого Максика.

— Максим? — здивувався я. — Лозинський Максим?

— Так! — видно було, що жінка теж здивувалася. — Вірно!

— Ми до одного й того самого, — сказав я, подавши руку. — Я Влад, колега вашого сина.

— Ірина Олегівна, — мама Макса потисла руку. — Дуже приємно.

— А ви випадково не знаєте, що лікарі говорять?

— Щойно говорила із завідувачем, — зітхнула жінка. — Стан дуже тяжкий.

— Вибачте, мені дуже прикро.

— Не вибачайся. Це ж не твоя вина.

2

Ми мовчали кілька хвилин. Я вже мав намір піти, але Ірина Олегівна мене зупинила, сказавши, що хоче поговорити про сина. Та я не дуже цього хотів, бо це значило слухати сумні історії, але все ж залишився на пів годинки.

Увесь цей час жінка розповідала про дитинство Максима. Навіть звинувачувала себе в тому, що його поранили. Мовляв, це вона відправила його у військовий ліцей, після якого він пішов в академію.

— Максим був складним підлітком. А все через те, що він ріс без батька. Я і обрала цей чортовий ліцей, — майже плакала жінка. — А зараз він... ледь живий!

— Ірино Олегівно, не плачте. — Я намагався хоч якось заспокоїти маму Максима, хоч і сам був засмучений. — Він сильний хлопець, він обов’язково одужає, ось побачите.

«Не хотів же залишатися! Та ні, таки залишився!» — крутилося у моїй голові, коли я згадував, наскільки тяжко приймаю до серця такі історії.

Та, послухавши ще кілька коротких історій із дитинства хлопця, типу прищів на щоках або першого кохання, я подумав, що жінку уважив.

— Вибачте, але мені і справді вже пора, — сказав я. — До побачення. Всього доброго.

— Дякую. Навзаєм, — відповіла жінка та теж збиралася йти.

«Як добре, що я не сказав, що саме зараз їду на допит того, через кого її син тут, у лікарні, лежить ледь живий», — подумав я.