РОЗДІЛ XXIV «ЕКСПЕРТИЗА»

1

Мої очі ледь відкрилися. Я дивився навсібіч, намагаючись зрозуміти, звідки йде противний звук на всю квартиру. Знадобилося кілька хвилин і уважний погляд на телефон, щоб роздуплитися та зрозуміти, що це мелодія мого будильника.

Хотілося ще полежати хоч трішки, але не можу. Аліна то може виспатися, у неї сьогодні вихідний, а ось я, як молоденький коник, повинен мчати в контору.

Я обережно вибрався з-під ковдри та сів на край ліжка. Відчував такий стан, змішаний із вчорашнім алкоголем, що хотілося або повернутися у вчорашній день, або зразу у завтра.

Та, прийнявши душ, мене трохи відпустило. Далі я почистив зуби та пішов на кухню. Тихий і приємний гул кавоварки наповнив квартиру. Я сперся руками на стільницю, втупившись у чорний екран телефону, що лежав поруч. Взявши його, провів пальцем по екрану. Очі самі собою знову впали на Телеграм. Я полюбляв читати новини, особливо кримінальні. Але вперше звернув увагу на повідомлення за вчорашній день.

«Що, геніальному слідаку мізків доперти не вистачило?» — у голові прочитав я, насупивши брови. «Передай Льоші привіт!».

— Що? — прошепотів я, вдивляючись у букви.

Вчора я пропустив це, бо був надто п’яним, але сьогодні, прочитавши повідомлення, згадав про нього. Сказати, що я був наляканий чи думав, що знайшов слід, не міг. Але все одно мав намір передати номер спеціалістам. Просто заради інтересу... та не тільки.

Вже на вулиці я остаточно втратив слід вчорашнього стану... ну, майже, та сів до автомобіля.

Сьогодні за моїм планом було поїхати на допит у СІЗО, а поки чекаю — зайти до криміналістів, щоб віддати годинник, потім ще навідатися до технічного відділу.

2

Я пройшов прохідну, махаючи рукою офіцерам та сержантам, і відразу пішов коридором першого поверху, куди, якщо чесно, майже не ходив. Дійшовши до дверей із написом «Криміналісти», я видихнув та відкрив їх.

— Привіт, — напружено привітався я.

На мене подивилася пара очей, що відірвалася від мікроскопа. Однак, на моє диво, це був не дикий погляд, а скоріше веселий, навіть радісний.

— Влад? Привіт, — відповіла Аня, посміхнувшись. — Як справи?

У мене із цією дівчиною завжди були напружені стосунки, але зараз мене ще більше здивувало. Так! Здивувало! Вона цікавиться моїми справами!

— Та добре, а у тебе? — я пройшов глибше у кімнату та став біля стільця.

— І у мене все добре, — посміхалася блондинка. — Та сідай ти! Не бійся.

— Дякую.

Ще зі школи, а точніше — з одного класу, ми пробували зустрічатися. Ну як пробували — вона дуже хотіла, а я навпаки. Одного разу я Аню сильно образив, можна сказати, кинув, а вона дуже образилася. Думав, дійде до таблеток, та обійшлося. Через нового хлопця вона заспокоїлася. Але й він був недовго — місяць, не більше.

Згадавши наш останній рік у школі, я дістав із кишені годинник та поклав його на стіл.

— Я по справі, — сказав я. — Мені потрібна інформація щодо відбитків. Зробиш?

— Гаразд. Заходь під вечір, — кивнула дівчина. — Може, чаю?

— Ой, та ні, — заперечив я, показуючи руками. — Але дякую. Дійсно дуже багато роботи.

— Тоді ввечері. Я чекатиму.

Я посміхнувся та поспішив до виходу.

«Або у неї новий хлопець, або вона вкотре наважилася до мене підкотити?» — думав я, йдучи тим самим першим поверхом.

У технічному відділі, в який я зайшов, як завжди пахло цитрусом та шоколадом. Артур дуже полюбляв починати робочий день із шоколаду під апельсиновий сік. Та по його тілу було видно, що він просто пожерти любить.

Чоловік неохоче взяв моє прохання пробити номер, але все одно зробить це не раніше завтра.

— Ну, приходьте завтра, — сказав той, відкусивши пів шоколадки. — Раніше не вийде.

Я подякував та пішов із цього буфету. До часу, на який був призначений допит, залишалося ще кілька годин, а точніше — три. І я вирішив замість простого сидіння у кабінеті навідатися до Лозинського в лікарню.