РОЗДІЛ ХХІІІ «КОНФЛІКТ»

1

Марка я шукав-шукав та помітив біля діджея. Вони з діджеєм говорили, Марк тримав у руках стакан, а той, спершись на апаратуру, кивав головою. «І як вони чують одне одного?» — посміхнувся я, вирішивши повернутися до своєї дівчини, але через бар.

На барі я взяв два алкогольні коктейлі та, несучи їх в обох руках, став очима шукати Аліну там, де бачив востаннє.

Нарешті я помітив дівчину. Вона була не там, де я її залишив, а трохи ближче до бару. Тож повернувся та пішов на силует. Спочатку я і не помітив, але зараз добре бачу, що до неї чіпляється якийсь пацан. І щось мені підказувало, що Аліна зовсім не рада його присутності.

— Я ж нормально питаю, — почув я, підійшовши ближче. — Чого ламаєшся?

— Я сказала «ні», — різко відповіла Аліна. — Відійди!

Я став між ними, прикриваючи свою дівчину.

— Проблеми? — трохи агресивно запитав я, дивлячись на хлопця.

— Чуєш, не заважай, а! — хмикнув він. — Йди і пий свої коктейлі. Дівчина зайнята.

— Вона, взагалі-то, моя дівчина, — майже кипів я. — Тому давай гуляй.

Я відвернувся від нього та подивився на Аліну. І майже віддав їй один із коктейлів, як почув наступне хамство.

— Ей! — гукнув той пацан позаду мене. — Може, вийдемо?

Я миттєво віддав дівчині ще й свій коктейль, а потім знову повернувся до того хлопця.

— А не страшно? — кричав я крізь гучну музику Сердючки. — Я ж у тебе зразу вистрілю... з ходу!

Він п’яно посміхнувся та, махнувши рукою, попетляв у бік виходу. Звісно, я не хотів битися, а тим паче стрілятися з якоюсь малоліткою. Але якщо не піду, то доведу Аліні, що я крутий лише зі своїми колегами. А це не так... можливо.

Тож я пішов за хлопцем, намагаючись не випустити його з поля зору. І за лічені хвилини ми опинилися на свіжому повітрі біля клубу.

2

— Ану сюди! — хтось кричав десь ліворуч.

Я оглянувся та побачив того пацана ще з трьома. Той був хоч і високий, але худорлявий та одягнений, як шанувальник емо, а другий, що щойно крикнув, виглядав як набичений гопнік. Шкіряна куртка, якій на вигляд років сорок, зачіска під троєчку та стійка, як у півня перед бійкою.

Третій стояв позаду у спортивній кофті з капюшоном та задумливо дивився на зорі.

— Це ти наїхав на мого дружбана?! — зверхньо запитав, а скоріше ствердив, той.

— Влад! — кричала Аліна, вибігаючи з клубу. — Владе!

А слідом за моєю дівчиною вийшов і Марк. Вони підійшли до мене, намагаючись не допустити бійки. Хлопець навіть тримав мене за руку, щоб я нічого не вичудив. А я міг!

— Це через цю курку весь двіж?! — здивувався той індюк, показуючи у бік Аліни двома пальцями.

Я намагався просто поговорити, аби не нервувати та не хвилювати дівчину, яка й так постійно у стресі через мою роботу. Але такого я не витримав і як дав тому по пиці.

Він був радше п’яним, ніж тверезим. Тому сил вистояти після мого удару по оку йому не вистачило, і він упав на п’яту точку.

— Що ти сказав?! — слідом додав я. — Повтори!

Може, будучи тверезим, мені цього б і вистачило, але через те, що я теж випив, мене понесло на новий раунд переговорів. Пощастило лише в одному: Марк під крики Аліни встиг заблокувати мені обидві руки, тобто, кажучи простіше, — заламати.

— Відпусти! — репетував я. — Відпусти, кажу!

Невдовзі до нас прибігло ще кілька хлопців. Кілька у чорних футболках та піджаках, а ще кілька — різнокольорових. Один був трохи вище середнього зросту, із вусиками та зализаною набік зачіскою, а інший мав розпатлане волосся та більше елементів декору на собі.

І тільки після того, як я заспокоївся і Марк відпустив мене, я впізнав у другому хлопцеві Яворського-молодшого.

Він забрав своїх друзів та навіть вибачився. А охорона відмовилася від ідеї викликати поліцію, якщо я більше не повернуся до цього клубу.

— Та не сильно і потрібно! — кричав я, стоячи за кілька метрів від охорони та входу. — Не клуб, бляха, а бардак.

Марк погодився на прохання Насті підвезти нас додому, щоб, як говорила Аліна, «він знову не побився».

Дорогою назад я, як і всі інші, мовчав. «І де я не правий?!» — думав, втупившись у вікно.

На останньому повороті мій телефон брякнув. Мені було все одно, що то прийшло: реклама чи повідомлення, навіть якщо щось важливе. Та ні, виявилося, що не все одно. Цікаво.

Я якось дістав телефон, відкрив Телеграм та подивився. Повідомлення від невідомого контакту: «Що, геніальному слідаку мізків доперти не вистачило?». А слідом ще одне й останнє: «Передай Льоші привіт!»