РОЗДІЛ ХХІІ «НІЧНА ОДЕСА»

1

Я побув у сусіда ще трохи. Мені подзвонила Аліна та запитала, коли буду, бо вона вже прийшла.

Повернувшись додому, я відразу почав шукати дівчину. Знайшов її у спальні. Вона сумно сиділа на стільчику біля дзеркала.

— Привіт, — привітався я, підійшовши та поцілувавши Аліну. — А що з настроєм? Заморилася?

— Заморилася... — пробурмотіла дівчина, піднявши на мене очі. — І дуже...

— Може, тобі чаю зробити?

— Не потрібно, — відповіла Аліна.

Однак щось мені здалося, що вона хоче чогось конкретного, але чомусь мовчить.

— Алін, що сталось? — видихнув я, спустившись на коліно та взявши її за руку.

— Та Влад, як ти не розумієш? — сказала вона, трохи знизивши тон, ніби я в чомусь винен. — Ми майже не бачимося. Я вже який день прокидаюся без тебе. Ми не як пара, а просто разом квартиру знімаємо.

Як же я розумів Аліну. Вона повністю права. Але не можу просто так кинути свою роботу. «І навіть коли у мене вихідний, я все одно замість того, щоб бути з дівчиною, працюю?» — подумав я, ставлячи собі риторичне запитання.

— Я розумію. Але в мене робота. Та й у тебе школа.

— Ми навіть не гуляємо парком. Та ми взагалі... наче... не знаю.

— Давай на вихідних погуляємо, — посміхаючись, запропонував я. — Нас у гості звали Антон і Настя. Ну то як? Домовилися?

— Мої подруги з роботи мене позвали в клуб.

— Так он воно що! — посміхнувся я ще ширше. — І чого ти не йдеш?

— Ти зараз серйозно?! — здивувалася вона. — Я хочу піти з тобою — своїм хлопцем.

Зізнатися чесно, я не хотів їхати кудись у клуб. Але ще більше не хотів засмучувати кохану. «Ну якщо вона хоче саме зі мною, то так і буде», — вирішив я, підводячись на ноги.

— То поїхали.

Дівчина помітно посміхнулася, дивлячись на мене.

— Одягайся. Через двадцять хвилин по нас заїдуть.

Я зрозумів, що це був її план. Зробити плаксиву моську і пожалітися. Проте це спрацювало, а значить, потрібно збиратися.

Хоча я обрав піджак і футболку, Аліна сказала, що виглядатиму як дід. Та дала мені широкі джинси, як шаровари, якусь білу футболку, яку наче возили по підлозі, а потім ще й мою улюблену шкірянку.

— Я ж не одинадцятикласник. Мені майже тридцятник, — сказав я, дивлячись на образ підлітка в дзеркалі. — Може, все ж мій костюм, а?

— Та ні, ти ще молодий. Так краще, — відповіла Аліна, поцілувавши мене. — Але тільки джинси приспусти.

2

Ми вийшли з під’їзду майже хвилина в хвилину, коли до нас під’їхав чорний «Мерс». Як мені пояснила Аліна, це машина хлопця її подруги.

Мені довелося познайомитися з цим хлопцем. Марк виявився цікавим співрозмовником. Блогер із мільйонною аудиторією, музикант-початківець і навіть без вищої освіти.

Центр Одеси, на відміну від спальних районів, шумів як тільки міг. Молодь на модних тачках, місцями гучна музика, та й куди ж без модного одягу, який більше схожий на незрозуміло що. Та я і сам у такому зараз сиджу в машині.

Вже стоячи біля прохідної в якийсь там «модний» клуб, мені було надто соромно за свій образ. «Майже тридцять років, а одягнений як шістнадцятирічний пацан», — думав я, поглядаючи на реальних шістнадцятирічних підлітків. Ну, можливо, і не шістнадцятирічних, але вісімнадцять-двадцять — точно.

Та серед цього натовпу ніхто і не виділявся. Усі як одна людина. Стиль майже однаковий. Хлопці — як я, а дівчата — як Аліна. Лише охорона хоча б трохи додавала різноманіття своїми чорними костюмами.

Черга потроху доходила і до нас, тому чоловіки з тупими виразами обличчя ставали дедалі ближче, а гучні баси із середини відчувалися так, як ніколи у моєму житті.

Кілька хвилин — і наша черга пройти крізь металошукач охорони. Спочатку пішов Марк. Його навіть не обшукували — він просто перекинувся парою слів з охоронцем, і його пустили. Видно, що його тут знає пів клубу.

— Перцівка, ніж, пістолет є? — твердо запитав охоронець, проводячи металошукачем.

— Нема, — відповів я, уважно оглядаючи одного з двох охоронців. Мені здалося, що я його десь бачив. Тільки де?

— Проходь! — наказним тоном ляпнув той, хто проводив приладом та питав про речі.

Я пройшов, злісно вдивляючись у бік чоловіка. «Тільки попадись мені на допит...» — жартівливо подумав я, йдучи освітленим коридором. Попереду йшов Марк, ніби Мойсей, що вів нас до нічного життя, а поряд крокувала Аліна, притискаючись головою до моєї правої руки.

3

Уже в залі мої очі постраждали від кількості світла, а вуха могли відпасти від найгучнішої музики у моєму житті. Бас гатив так, що ледь серце не випало прямо на підлогу.

Не знаю, може, це через мою роботу, але найперше, на що я почав звертати увагу, — це обличчя людей. Намагався переконатися, що нікого не знаю, бо не хотів помітити когось знайомого. І за двадцять хвилин перебування серед розбещеної молоді не побачив жодного знайомого. Лише літри дорогого бухла, тютюну та перемішаний запах від мільйона різних парфумів.