РОЗДІЛ ХХ «СПРАВУ ВЕДЕ СБУ»

1

Поки Андрій говорив щось про адвоката, я думав, як крутонути того пацана. І коли Андрій щось сказав про хитрість цього єврея, я додумався забрати справу до себе та вже за моїми правилами вести допит.

І ще що можна використати, якщо я десь зроблю щось необдумано, так це Яворського. Тож, якщо я десь переборщу, то за всіма правилами кумівства скажу Яворському, що це через цього наркомана його дитина у комі. І тоді будь-який прокурор стане на мою сторону. Хоча я був упевнений, що Даня не купував нічого в цього тіпа.

«Плани побудував, тепер лише залишилось забрати справу. А з цим мені допоможе мій шеф, який, напевно, погодиться допомогти засадити кучерявого», — думав я, шукаючи в кишені телефон.

— Сергій Олександрович, — говорив я в телефон, покидаючи будівлю сірих кітелів. — А можна у вас попросити допомогу в одній добрій справі?

— Валяй! — відповів той.

— Можете через прокурора забрати справу і мені передати?

— Яку ще справу? — здивовано запитав шеф.

— Напад на Лозинського.

— Ах... цю! Ладно, спробую.

— Дякую!

У мене навіть підскочив настрій. Навіть не через покарання винного, а, по-перше, через можливість розкрутити свою справу, бо я майже на сто відсотків упевнений, що це і є той барига, а по-друге, я можу безкарно хамити адвокату. Що-що, а останнє мене дійсно радувало, бо законно я не можу перешкоджати його діяльності, а чисто по-людськи нахамити — завжди будь ласка.

І поки зараз цей Берштман вибиває домашній арешт як запобіжний захід, я вже планував, які буду ставити питання так званому Олексійчику. І, що головне, не вдома, як планує його адвокат, а в СІЗО... Самому справжнісінькому СІЗО.

Хоч я і подрімав у кабінеті, мені все одно хотілося спати, тим паче після довгого сидіння на одному місці. У дорозі мене ще більше клонило в сон, тому потрібно скоріше дістатися свого улюбленого ліжка... хоч воно зараз і порожнє.

2

До речі, я дуже швидко доїхав додому, став прямо біля свого під’їзду. На ліфті доїхав на свій поверх та, вийшовши, підійшов до квартири.

«Я ж хотів поговорити із Ромою!» — згадав я, риючись у кишені, щоб дістати ключі.

Я довго шукав ключі, але вони щось не знаходилися. Обрив усі кишені — пусто.

За спиною почувся скрип дверей. Це з дверей навпроти вийшли два чоловіки. Новий сусід Рома і ще хтось.

«Ну, сам Бог велів! — подумалося мені. — І ключів нема, і сусід вийшов».

Я хотів поговорити із сусідом щодо його професії та також почекати Алінку. Вона писала, що повинна прийти від подруги через годину.

— Чуєш, ти! Нирни до себе та не грій вуха! — булькнув цей другий, що стояв поряд із Ромою.

На вигляд це такий собі... пасажир із дев’яностих. Куртка зі шкіри, окуляри на напівлисій голові та тупий вираз обличчя. Та й по статурі так собі: низький та з пузіком.

— Це ти мені? — сказав я, оглядаючись навсібіч.

— Та тобі! — буркнув той. — Згинь, кажу!

— Ром, що це за чорт там булькоче? — звернувся я до сусіда, аби позлити цього старого гопніка.

— Ти кого чортом назвав, ти... фраєр?! — борзо говорив той, підходячи до мене.

Я розумів, що позаду мене стіна і в мене немає куди бігти, якщо що. Не те щоб я боявся цього гопніка, але не здивувався б, якби він мав якийсь ніж чи ще що гірше — пістолет.

— Стій! — крикнув я, поки він не підійшов ще ближче.

— Вась, та годі! — сказав Рома, хапаючи чоловіка за плече. — Це мій сусід.

— Чуєш, братух, ти чув, як він мене назвав? — повернувшись до сусіда, відповів той.

Я ж увесь цей час стояв із рукою під курткою. Рукою тримав пістолет, що обережно був умощений в оперативну кобуру. Так що в будь-який момент був готовий дістати свій табельний та вистрілити.

Проте, на щастя, не довелося. Ромка щось нашептав цьому на вухо, і той мовчки зайшов у ліфт. Але перед тим, як двері зачинилися, він спустив темні окуляри з голови на очі та в лівій руці стиснув правий кулак.

— Хух... — видихнув Рома. — Пробач, а!

— А що це за гопота? — я подав руку для привітання, мовляв, що все добре. — Проблеми?

— Та можна сказати і так! — відповів той, потиснувши мою руку. — Брат. Краще б він сидів.

— У викладача брат — зек?! — посміхнувся я. — Цікаво!

— Ага... Дуже, — засмутився той. — А ти що?

— Та ключі залишив на роботі.

— То заходь. Моя ще на роботі.

Це був якраз гарний привід розпитати про крадіжку в університеті. Та й про брата цікаво почути. Як же так вийшло, що в інтелігента таке чудо в сім’ї. Та й чи не пов’язано це з переїздом.