РОЗДІЛ ХІХ «ДОПИТ»

1

Нарешті, через сорок хвилин, Андрій був готовий до ведення допиту. Я був в очікуванні цього, хотів побачити цього нелюда та, що ж казати, пограти в рольові ігри, хоч я це завжди і зневажав. Та ну ладно, зараз можна.

Скрипнули великі металеві двері, і мені показався цей хлопець. Його голова була нахилена до кам'яних плит підлоги. Він відразу відреагував на нас, різко піднявши свою кучеряву голову.

— Олексій Олексійович?! — насміхаючись, крикнув Андрій, кинув на стіл протокол та сів на стілець з протилежного боку металевого столу.

— Т-так… я, — відповів той, наче боячись нас.

— Зачем ти пирнув людину?! — крикнув я, сідаючи на другий стілець поряд із Андрюхою.

— Я не пам’ятаю! Не пам’ятаю! — відповів юнак, також на підвищених тонах. Його очі почали потроху мокріти. — Я… я… був під кайфом.

Залізні двері позаду мене знову заскрипіли. Я повернувся на звук, щоб подивитися, що відбувається. Біля входу стояв молоденький сержант, а на всіх парах до нас ішов якийсь мужик.

Сивувате волосся, обережно зачесане назад маленькими кучерями, невеликий зріст, трохи горбатий. У руках — чорний невеличкий дипломат зі шкіри. А про одяг взагалі мовчу… Темно-коричневий костюм, біла сорочка та краватка кольору вугілля.

— Добрий вечір, шановні слідчі, — м’яко мовив він із легкою посмішкою. — Мене, значить, не позвали, а самі, я так розумію, тут уже трохи порозмовляли?

Він поставив свій чемодан на стіл, акуратно зняв маленькі кругленькі окуляри, дістав із внутрішньої кишені платочок, протер ці окуляри. А вже лише потім глянув на хлопця.

— Якщо вже ви тут сидите, юначе, — Берштман повернув окуляри на місце, — то дай Боже, щоб я був вашим адвокатом. Бо інакше — я вам не заздрю.

— А ви мій… — почав хлопець.

— Ні, я не ваш, — перебив чоловік, — але ваш адвокат…

Лев Абрамович повільно повернувся та глянув на нас із Андрієм через свої мініатюрні окуляри. А вже потім, нарешті, сів поряд із, так званим, Олексієм.

— Я ж сподіваюся, що ви нічого не говорили, — адвокат звернувся до свого клієнта, і знову почувся цей хитренький голосок. — Бо, як говорила моя любима мама: мовчати — ще та задача! Вірно ж?

Я відчув, як у мене закипає. Ще з університету я недолюблював адвокатів. А цей просто унікум. За раз зібрав усе, що бісить.

2

Проте, на мою думку, Андрій теж получав від цього кайф… Чи то, може, просто так здалося? Але він спокійно відкинувся на спинку стільця і, не знімаючи легкої усмішки, відповів:

— Леве Абрамовичу, ми раді вас бачити. Завжди приємно, коли людина приходить у гуморі, а виходить із головним болем.

— Ой, Андрію, — зітхнув адвокат, — якби ви знали, як важко бути хорошим юристом…

Зробивши своє вступне слово, чи навіть свій вступний абзац, чоловік нахабно взяв протокол, що мирно лежав біля рук Андрія, та став дивитися.

— Так, тепер давайте по порядку, — він уважно вдивлявся у кожну букву, у кожний символ та у кожну замітку. — Напад на співробітника СБУ… Цікаво-цікаво…

— Ага, дуже… — прошепотів я. Потім повернувся до Андрія і прошепотів уже йому: — Зараз скаже, що це самооборона.

— Шо я вам скажу… Це сама звичайнісінька самооборона!

«Так і знав!» — подумав я, дивлячись на наростаючу посмішку винуватого у пораненні мого колеги.

— Так-так! — пролопотів той. — Так і було!

Я усіма силами терпів цього хлопця, навіть стерпів, коли приперся цей Лев Абрамович, але таку наглу либу після того, що він зробив, — не зміг.

Я різко встав зі стільчика та, ледь втримавшись, щоб не накинутися, крикнув:

— Що ти підтакуєш? Ти накурений ударив хлопця ножем і радієш?

— Та годі вам, — лагідно перебив мене Лев Абрамович. — Ножове поранення — це, безумовно, трагедія. Однак у вас, напевно, зброя постійно при вас, а Олексійчик злякався незнайомця і діяв, як міг… Тож це була самооборона.

Юнак закивав так завзято, ніби це була чиста правда. А Андрій постукав ручкою по столу.

— Добре, припустимо, це правда. А як щодо наркотиків? При затриманні виявили… Ну, ви, напевно, прочитали.

Він нахилився до юнака й тихо додав:

— Олексійчику, не бійся. Пам’ятай: ти нічого не пам’ятаєш, тобі погано, і ти дуже хочеш води.

— Я… я нічого не пам’ятаю… — пробелькотів той. — При мені нічого не було.

Андрій трохи посміхнувся.

— Тож ви говорите, що ми підкинули?

— Та боже збав, Андрію! — відповів адвокат. — Я не кажу, що ви неправі. Я кажу, що ви помилились.

— А як ти спиш, а? — скривився я. — Захищаєш цього…

— Давайте без цього, мені і так є за що переживати, — повертаючи протокол на місце, відповів адвокат.

— Можна дізнатись лише причину, і все, не більше… Просто цікаво, — підперши підборіддя, проговорив я, дивлячись на хлопця.