РОЗДІЛ ХVІІІ «ЗНОВУ ПОЛІЦІЯ»

1

Я різко відкрив двері кабінету, зайшовши туди.

— Ну ось як?! — кричав я, падаючи на диван. — Як?!

— Буває, — заспокоював мене Антон.

— Та тобі-то пофіг!

— Влад, досить сваритися. Ми друзі чи ні?

— Ти правий. Вибач.

Якийсь час ми мовчали. Але потім Антон порушив цю тишу, запитавши:

— А чому ти не їдеш? У тебе ж вихідний.

— Передам справу і поїду, — відповів я, повернувши голову до хлопця. — До речі, а що в тебе за справа?

— Поки ти тут дрих, я разом із ментами накривав лабораторію.

— Та ти ще вчора говорив. Я згадав.

— Ну, коротше, там довго розказувати. Якось потім, добре?

— Ага, — відповів я та різко підвівся. — Почекай! То ти бачив, як я спав?

— Бачив, бачив... Я заходив по доки. А ти тут розвалився на пів дивана та сопів.

Я засміявся, згадавши, як говорив йому так само пів року тому.

— До речі, а що там по універу? Що ти там говорив?

— А тобі то навіщо?

— Цікаво.

— Та майже нічого! Просто недавно з лабораторії пропало кілька речей, — сказав Антон, діставши листочок. — На, подивись он.

Я взяв цей листочок зі столу та оглянув. Було не так і багато. Але все одно ця фігня може бути пов’язана з нашим наркотиком.

— Ладно, я відійду, — Антон підвівся та поправив одяг. — Скоро буду.

Поки Антона не було, я встиг детальніше вивчити кожен пункт із його аркуша.

«Мені потрібен профі. Але хто?» — гадав я, поки не згадав свого нового сусіда, який працює викладачем хімії в цьому ж університеті.

Ось чому, поки Антон був, ніхто не заходив, а як пішов — то намалювався цей Майсюк. Він мені і так не подобався, а після того, як забрав мою справу, я був готовий на багато чого.

«Ну нічого, я ще покажу, хто надіне наручники на цього наркобаригу! Покажу-покажу! Сто відсотків покажу!» — думав я, стискаючи кулаки та дивлячись у двері.

— Ти все? — зайшовши, запитав Антон, дивлячись, як я одягаю куртку.

— Ага... Поїду! — я ляснув його по плечу. — І, до речі, справу вже передав.

На вулиці була така приємна погода. Немає ні хмаринки. Видно, що весна в самому розпалі.

2

Я не був упевнений, що поліцейські впіймали саме того, кого мені описував той рудий у лікарні, але мені все одно було дуже цікаво дізнатися, чому він накинувся на хлопця.

Я і сам не зрозумів, як уже паркувався біля поліцейського управління. Входячи до будівлі, мене зупинили. Попросили показати документи та назвати причину візиту. Посвідчення вистачило, щоб мене більше не чіпали.

Із поліцейських я майже нікого не знав, окрім Андрія. Тож до нього й пішов. Добре, що хоча б пам’ятав, де його кабінет.

Я постукав у двері та чекав на відповідь. Її не було. Тоді повторив, потім ще раз.

«Видно, його немає», — думав я, сідаючи на диван.

— О...! — почувся знайомий голос. — Ти ж із Служби, вірно?

— Влад.

— Точно, Влад, згадав, — Андрій був у хорошому настрої, не те що я. — Ти по справі вашого співробітника?

— Ага. Ви ж іще не допитували?

— Та куди там?! Тільки доставили.

— А справу ти ведеш, вірно?

— Я. Тож тобі пощастило, — слідчий подивився на годинник на руці. — Ти ж теж хотів поговорити? Я правильно зрозумів?

— Ну, якщо можна...

— Звичайно. Але я спочатку пожеру, а то зранку не їв, а потім поговоримо. Хочеш зі мною? Тут через дорогу. Все одно ж чекаємо.

Я погодився. За чашкою кави розпитував, що це за персонаж і як його впіймали. Андрюха розповів, що це якийсь наркоман. Його вислідили по камерах, а потім накрили в якоїсь баби. При ньому був той самий ніж, травка, кокс і ще щось незрозуміле, що зараз на експертизі.

«Можливо, це саме мій клієнт!» — радів я, дивлячись, як Андрюха відкусив шматок піци.

— А дарма ти не береш, тут дуже смачна піца, — сказав він, поставивши стаканчик на стіл.