РОЗДІЛ ХVІІ «РОЗДУМИ»

1

— Знаєш, я тут подумав щодо твоїх слів про кабінетну роботу, — почав я, — ну, що в кабінеті не розслідують.

— І що?

— Раніше я думав, що ти правий... Але зараз сиджу і думаю, — повернувся та подивився на Антона. — Я не опер, щоб бігати і незрозуміло що робити! Ти як хочеш, а я — слідчий!

Антон спочатку мовчав. Потім підвівся і, відходячи, тихо прошепотів:

— Та роби що хочеш.

— Нормально! Затягнув хлопця на вулицю і йде!

— Затягнув?! — він різко зупинився та обернувся. — Ти, може, не знаєш, але він оперативний працівник СБУ, а не... юрист! Чи, може, йому взагалі звільнитися, а?! Вулиця, страшно... Так же, вірно?!

— Але він недосвідчений! — я теж підвівся.

— Так він із таким ставленням досвідченим і не стане. Це ти... і я — слідаки, а він, якщо що, — опер! У нього робота така.

Ну тут посперечатися тяжко. Антон правий. Я так мовчки стояв та просто дивився на його дії, чекаючи продовження.

— І, може, мені ти й не віриш, але я не говорив Максу шукати нашого підозрюваного, — тихіше відповів Антон, дивлячись на мене.

— Та вірю я, вірю, глянь, — махнув рукою в бік операційної, — он лікар щось говорить.

Ми, не кажучи одне одному ні слова, прискореним кроком пішли до інших. Було цікаво почути лікаря.

— Доброї ночі, а можете, будь ласка, повторити? — звернувся я до лікаря, який уже, напевно, хотів піти.

На вигляд — ще доволі молодий чоловік: темне волосся, високий, прямокутні окуляри та навстіж розстебнутий білий халат.

— А ви...?

— Друзі ми! — різкувато відповів Антон. — Так що з ним?

По мовчанню хірурга та вигляду наших колег я зрозумів, що точно щось недобре. Лікар зробив глибокий вдих, оглянувши мене з Антоном. І після видиху нарешті заговорив:

— Поранення дуже тяжке. Велика крововтрата, пошкодження внутрішніх органів. Але хлопець сильний, шанси є.

— Дякую, — відповів я.

Перед тим як піти, лікар сказав, що Максу потрібна кров. Підійшла лише кров Сергія Олександровича. І, по правді, багато за що можна не любити мого шефа, але за його людяність — варто поважати.

Він був радий перелити свою кров пораненому. Це не перший раз та й, напевно, не останній.

2

Шеф та Денис залишилися в лікарні, а всі інші поїхали. Надворі без двадцяти шоста ранку, спати сенсу вже не було. Для мене найкраще було поїхати на роботу та подумати, що робити.

З Антоном я не говорив після лікарні, а варто було б і поговорити. Як я зрозумів, він поїхав на затримання, про яке говорив учора. Ми майже ніколи не сварилися. Але зараз... і чому це?

Я заварив смачну каву та сів за свій стіл. Під напій була спроба знайти відповіді на головні питання: де дитина взяла наркотик, звідки він узагалі взявся та чому про речовину майже ніхто не чув?

Також були ще два цікавих питання: чому барига вирішив порізати Макса і як пов'язане зникнення обладнання з універу?

На ці питання я не мав відповідей, здогадки мав, але не більше. Якщо з реакцією на цю речовину зрозуміло — вона сильно б’є по нервовій системі. А інше... секрет.

На перше питання було кілька логічних варіантів. Купив — можливо, але я б сумнівався. Украв — можливо, але де? Моя улюблена версія — взяв у когось із членів сім’ї. Батько, брат. Однак це не доведено.

Щодо того, звідки він узявся і чому про нього ніхто не чув, не було жодних варіантів. Про Макса теж незрозуміло. Не факт, що то взагалі барига. Це може бути й якийсь перехожий. А ось універ... універ дійсно допоміг скласти хоча б щось логічне.

— Хімік-студент вирішив підзаробити, але через свою недосвідченість зробив... повну хрінь, — собі під ніс шепотів я. — Але малий якось узяв цю хрінь?

Якщо раніше я був майже впевнений, що це якийсь модний наркотик від досвідченого повара, то зараз сам себе переконую, що повар — студент. Але загадка із сином Яворського все одно залишалася незрозумілою.

«Спочатку одне, потім інше», — думав я, лягаючи на диван.

Я різко прокинувся від сонного паралічу.

«Як же мені не подобається ця фігня. Така противна!» — подумав я і розблокував телефон.

На годиннику десята ранку, а від шефа пропущений дзвінок десять хвилин тому.

— Алло? Ви телефонували? — заговорив я в телефон, передзвонивши Сергію Олександровичу.

— А я вже думав передзвонювати! — Ти в управлінні?

— Так.

— Чекаю у себе.

Чоловік поклав трубку, не давши запитати причину.

«І як я тільки заснув?» — крутилося в голові на виході з кабінету.

3

Дорога коридором була швидкою, і ось я вже стукав у двері начальника.

— Заходь! — крикнув шеф через двері.