РОЗДІЛ ХVІ «СТРАШНА НОВИНА»

1

Я біг порожнім коридором лікарні. Уже далі попереду стояла купка людей. Серед них були й Сергій Олександрович, і Антон, і Денис, і ще кілька людей.

Привітавшись із кожним, я також став біля дверей операційної. Досі не міг повірити в те, що почув зі свого телефону.

— А як це сталося?! — я ненавмисно підвищив голос, звертаючись і до шефа, і до Антона, і до Дениса одночасно.

— Я розумію, що ти на взводі, — прошепотів Сергій Олександрович, намагаючись не привертати уваги інших, — але заспокойся. Бува...

— Клас! Він хоча б живий?!

— Владе, — до мене підскочив Антон, поклавши руку мені на плече. — А ходімо вип’ємо по стаканчику кави.

На його обличчі, як і на обличчях інших, не було нічого, окрім втоми й жалю. Я розумів, що не лише я злий, вони теж, напевно, ледь стримувалися. А мій друг, видно, захотів відвести мене, щоб я не наговорив зайвого. Тож, сумно зітхнувши, ледь живим голосом відповів:

— Ходімо.

Дорогою ми мовчали, що було незвично для нас. Та, знайшовши автомат для кави, так само мовчки підійшли до нього. Я натиснув на «Американо», тоді як Антон узяв просто чай. Я й забув, що він каву майже не п’є.

Лише коли ми сіли на білий диван, який, до речі, виявився дуже зручним, пролунали перші слова.

— Так що було? — зробивши перший ковток американо, запитав я, дивлячись у підлогу.

— Таке. Макса порізав якийсь мужик, — Антон відірвав погляд від підлоги та глянув на мене. — Я теж знаю дуже мало. Усі ми знаємо дуже мало.

— А як дізналися?

— Як я зрозумів, полковнику зателефонували з поліції та повідомили, що на Молдаванці знайшли нашого співробітника. А потім він повідомив різних очільників відділів, зокрема й нашого Олександровича, а той, у свою чергу, вже нас.

2

Я ще кілька секунд, майже хвилину, мовчав, дивлячись лише в одне місце на підлозі — на велику тріщину. Вона мені нагадала берегову лінію України, але якщо трохи змінити кут зору.

— На Молдаванці? — прошепотів я, змінюючи позу та дивлячись на Антона. — А що він робив на Молдаванці вночі?

У голові була одна версія того, що там робив хлопець. Але я хотів, щоб її озвучив саме Антон. Саме він!

— Не знаю. Може, у нього там квартира?

Я підвівся з цього м’якенького диванчика та став прямо над Рибчуком. Він не підвівся, але перевів очі з рідини у стаканчику на мене.

— Та що ти мені заливаєш, а? Ну навіщо ти обманюєш? — легко махаючи вільною рукою, говорив я. — Він шукав нашого баригу, вірно ж?

— Він сам попросив, — тихо виправдовувався Антон. — І Денис вирішив дати йому один квадрат. Але не я. Я й сам дізнався лише сьогодні.

— А вчора? Де ви були вчора? Ти ж був не сам, із ним, вірно?

— Владе, заспокойся, а. — викинувши порожній стаканчик у смітник, відповів Рибчук. — Так! Були ми разом. Ми весь день їздили по універах, школах, магазинах та питали, чи не пропали різні елементи. Як ти розумієш, їх могли купити саме для варки.

Я знову сів та обперся об спинку диванчика.

— І як?

— У Педагогічному говорять, що пропало кілька речей. Можливо, співпало, а можливо, і ні.