РОЗДІЛ ХV «НОВІ СУСІДИ»

1

Зайшовши до своєї квартири, я, як завжди, кинув ключі на полицю, навіть не роздягаючись. У голові вирувало занадто багато думок, та, що приховувати, злості на себе було не менше. Тому зосередитися на чомусь конкретному я не міг, та й не хотів. Коли нахилився, щоб зняти кросівки, помітив на підлозі багато взуття.

— Влад, це ти? — десь із кухні крикнула Аліна.

— Ага... — зітхнув я, здивовано втупившись у підлогу.

Дівчина вийшла до коридору, усміхнулася й потягнулася до мене. Я нахилився, і ми обмінялися поцілунком.

— Ходімо, у нас гості, — пробурмотіла Аліна. — Прийшли нові сусіди, хочуть познайомитися.

Я кинув скептичний погляд, нічого не відповівши. Але все ж пішов услід за дівчиною на кухню, паралельно подумавши: «Ось і попрацював! Ну чудово так чудово!». Та що б не було, я розумів, що все одно не зможу заперечити, та й вони нікуди не подінуться.

Я зайшов до кухні. За столом сидів чоловік, на вигляд років тридцяти п’яти, і жінка приблизно такого ж віку.

— Усім доброго вечора, — насамперед потиснув я руку чоловікові. — Я — Влад.

Новий сусід теж потиснув мою руку, підвівшись із-за столу. Він був середнього зросту, майже низький. Із коротким темним волоссям і темними очима, які я бачив через прямокутні окуляри.

— Рома, — відповів він. — Приємно познайомитися.

— Мені теж, — посміхнувся я та сів на вільний стілець.

— А я — Ірина, — додала його, ну, напевно, дружина, мило дивлячись на мене.

Мені не подобався такий погляд. Це нагадувало робочі моменти, особливо допити.

Гості виглядали абсолютно звичайними. Гарно одягнені, привітні. Здавалося, типова пара, яка тільки-но переїхала і хоче знайти друзів.

2

— Владе, а ким ти працюєш? — несподівано запитала Ірина. — А то щось Аліна мовчить про твою сферу діяльності.

Я повернув голову праворуч і подивився на Аліну. Вона теж коротко глянула на мене, наче хотіла перекинути відповідальність за брехню на мої плечі.

— Приватним охоронцем, — впевнено відповів я, дивлячись прямо в карі очі жінки. — А ви?

— Рома викладає хімію в університеті, а я — кухар.

— О... А який університет? Медичний?

— Мимо, — посміхнувся Рома. — Південноукраїнський педагогічний.

Це, напевно, дуже цікава робота. Хімія мені ще з дитинства не подобалася, але навіть із цим я не став би сперечатися, що це дуже цікава, а головне — корисна наука.

— Як цікаво! — видала Аліна, захоплено вдивляючись у чоловіка. — Ми майже колеги. Але я в школі й викладаю географію.

У мене все ще в голові крутилося щось пов’язане з хімією. І коли нарешті вловив це «щось», то відразу, навіть не обдумавши, озвучив:

— А міг би ти варити наркотики?

Рома, сприйнявши це за жарт, засміявся. Потім ще й почав аплодувати.

— Не повіриш, я чекав цього питання! — все ще сміючись, відповів він. — Але відповім на нього так само, як і всім іншим: поки що немає такої необхідності.

Я досі не розумів, навіщо це запитав. Та, якщо чесно, усе через цю кляту справу, яку через день заберуть.

Тут було б доречно щось сказати у відповідь, якось пожартувати чи ще щось, але через вібрацію телефона довелося вибачитися та піти у спальню.

— Щось важливе? — почав я, взявши слухавку.

— Типу того, — без жодної нотки образи, яка була ще пару годин тому, відповів Антон. — Я ось відпочиваю з другом із департаменту боротьби з наркозлочинністю, і він каже, що вони працюють над однією лабою під містом.

— Цікаво. І що далі?

— Так ось, друг пропонує завтра приєднатися до облави. Планується на сьому ранку. Так ти будеш?

— На сьому? Та ні. Я краще потім поговорю із затриманими.

— Ну, як завжди, так? — зітхнув хлопець, та ще так, ніби програв мільйон. — Але нічого страшного! Побачимось у конторі.

— Та куди ж я дінуся, аби не бачити твоє радісне обличчя?! — пожартував я.

— А! Ледь не забув! Макс завтра весь твій, але він казав, що прийде після обіду. Маму зустрічає. Я дозволив.

— Як скажеш.

Антон поклав слухавку. По голосу було чути, що він не з другом, а зі співрозмовником після чарки. Мені здалося, що він просто хотів зі мною попрацювати. Але від відмови я відчув якусь провину. А хіба я винен, що більше люблю працювати з паперами, а не людей молотити?

3

Постоявши ще п’ять хвилин після розмови, я знову пішов на кухню. Навіть сісти й попрацювати в тиші тепер здавалося якоюсь дурнею. Краще ще трохи посидіти з дійсно приємними людьми. «Сподіваюся, вони нічого не чули!» — подумав я, сідаючи на свій стілець.

— Вибачте... робота!

— Та буває, — посміхнувся Рома та повернувся до своєї дружини. — Ну що, підемо?