РОЗДІЛ ХІV «СЕКРЕТ АНТОНА»

1

Я не хотів завершувати допит Яворського. Але під наглядом шефа продовжувати його було просто неможливо. Та ще й пацан уперся. Я ж особисто бачив, як він заходив до лікарні! «Та чому я взагалі вирішив, що він саме до тих двох?» — думав я.

Відразу після того, як Кирило пішов, Сергій Олександрович викликав мене до себе в кабінет.

— Підозрювати Кирила Яворського було безпідставно! Він просто не міг бажати своєму брату поганого. Хлопець, може, і поводиться не дуже, але всередині дуже розумний та тихий! — тараторив він, щоразу стукаючи кулаком по столу.

Шеф любив почитати лекції, але пощастило, що він дуже відхідливий і злиться максимум десять хвилин. Тож надовго мене не затримав. Нагадав, що в мене, окрім сьогодні, ще є один день — і все.

— До речі, а ви не знаєте, де Антон? — запитав я, міцно тримаючись за ручку дверей. — Він не прийшов на роботу та не бере слухавку.

— А, Рибчук... — чоловік подивився на мене спідлоба та буркнув: — Вже має бути.

— Гаразд, зрозумів, дякую, — я, насправді, нічого не зрозумів. Але не став розпитувати, просто нарешті пішов.

2

Ще йдучи коридором, я помітив Антона, який виходив із нашого кабінету. Він вставив ключ у замок та почав його крутити.

— Антоне! — крикнув я. — Почекай!

Підійшовши до друга, побачив, як той відірвався від ключів і великими очима дивився на мене.

— Ти де був? Та чому слухавку не брав?

— А ти ж не говорив, що викликав на допит сина губернатора, — відповів він неприродно холодно для себе.

— Все добре?

— Тобі в кабінет — то йди! — буркнув Антон та, розвернувшись, попрямував у бік сходів. — Я прийду і розкажу!

— Добре, чекаю, — відповів услід, паралельно думаючи, що ж відбулося.

Я зайшов у порожній кабінет, повісив куртку на вішалку та сів за свій стіл. Намагався зрозуміти, що з Антоном: чому він такий злий та як це пов’язано з Кирилом? Мій друг зовсім не вмів ображатися, тож цю версію я відкинув. Але що тоді? На думку спало лише одне — щось із Настею.

Чекав я майже три години. Навіть телефонував, але марно — він скидав дзвінки. Я не на жарт почав хвилюватися, навіть не міг нормально думати про нашу справу — постійно повертався думками до Антона та його можливих проблем.

Чекати сил уже не було, і близько п’ятої вечора я почав збиратися додому. Усе одно немає різниці, де працювати: в конторі чи вдома. Я вже майже доторкнувся до дверей, як вони відчинилися, і по той бік стояв Антон.

— Ти вже додому? — запитав він, стоячи на місці та тримаючись за ручку.

— Та планував, а що?

— Тоді гаразд.

— Та що сталося?! Чому ти поводишся, як ображена дитина?!

— Проходь, розкажу.

3

Я повернувся до кабінету та прямо у верхньому одязі вмостився на диван. Мені було надто цікаво почути історію Антона. А дім... що дім? Почекає, не вовк — не втече!

— Де був, чому відбивався?

— По-перше, ти приховав, що викликав Яворського, хоча ми напарники. Та що там напарники — ми друзі!

— То ти образився?

— Та ні... Неприємно просто. І не перебивай! — хлопець сів на свій стіл. — По-друге, поки ти днями сидиш і проглядаєш незрозуміло що, я бігаю вулицями та намагаюся дізнатися хоч щось... хоч якусь інформацію.

Спочатку я думав, що Антон просто образився, але потім зрозумів, що він повністю правий. Так, зазвичай слідчі сидять по кабінетах та пишуть документи, але зараз, коли писати нічого, це максимально тупо. На жаль, усвідомив я це надто пізно.

— Дозвольте! — відчинивши двері, зайшов Максим.

Антон махнув рукою, мовляв, заходь.

Хлопець сів біля мене на диван. Тепер ми вдвох сидимо і дивимося на Антона, який схрестив руки на грудях.

— І що ви робите? — першим тишу порушив Максим.

— Йдемо додому, — відповів Антон. — Завтра зранку подумаємо, що робити.

— Згоден, — відповів я, підвівшись на ноги.

Ми розійшлися. Антон ще дувся — це було видно, але вже не сильно. До завтра мине. Він не любив, коли ми працювали разом, а я щось вирішував за його спиною. І я теж згоден: працювати за спиною колеги — неправильно. Та й щодо кабінетної роботи він повністю мав рацію.

Я хотів якомога швидше доїхати додому та попрацювати ще над однією темою. Під час виходу з кабінету Макс підкинув цікаву думку.

«Цікаво, чому так мало потерпілих?» — запитав він.

І дійсно, чому?

«Можливо, не всі лікарні знають про цю речовину і просто не повідомляють, або ж мовчать. І чи взагалі це лише в Одесі? Чи навіть в Україні?!» — думав я, стоячи в заторі через ДТП.

Одне я знав точно: потрібно сьогодні обдумати це питання, а завтра зв’язатися з іншими управліннями СБУ та поліції по регіонах.