РОЗДІЛ ХІІІ «СВІДОК»

1

Який же я був радий, що їхав з Антоном нарешті забирати свій «Фольксваген». Будучи дуже змореним після цього насиченого дня, я був би радий пропустити дорогу та одразу опинитися у квартирі.

Уже будучи на поверсі, я всунув ключ у замок, провернув пару разів та відчинив двері. У квартирі було незвично темно й тихо. Знявши взуття та піджак, пішов оглядати кімнати.

— Привіт, — не відволікаючись від зошита, сказала Аліна. — Вибач, багато роботи. Знайди щось повечеряти сам.

— Добре. Працюй.

Я перекусив чаєм із бутербродами під різні відоси, а згодом ліг спати. Мені снилися пляж, море, відпочинок, і все це пропало вмить через телефон.

— Алло! — різко, намагаючись зробити голос серйозним, відповів я.

— Мійєр, ти можеш такі рішення обговорювати зі мною? — обурювався Сергій Олександрович. — Чому я дізнаюся про твій допит тільки зараз?

— Вибачте, Сергію Олександровичу, але щось в інші рази ви не просили доповідати про кожен допит.

— Але це син губернатора!

«Як же це дістало! Майор СБУ боїться якогось пацана так, ніби це якийсь цар!» — думав я, паралельно мовчки дихаючи в трубку.

— Чого мовчиш?!

— Немає слів, пане майоре.

— Проїхали! Краще скажи, на котру допит?

— На дванадцяту.

Шеф кинув трубку. На годиннику ще було двадцять дві хвилини до першого будильника. Спати далі сенсу вже не було. Лише прикро, що Аліна теж прокинулася від мого дзвінка. А їй сьогодні аж на третій урок.

2

Часу гаяти я не став. Зробивши всі ранкові процедури, як і завжди, одягнувся у свій звичайний одяг: сірі джинси, чорну футболку та шкірянку.

На моє диво, сьогодні заторів було менше, ніж будь-коли за цей місяць. Через це я домчав до контори надто швидко, втративши в дорозі найцінніше: роздуми.

Я, як завжди, минув прохідну і, як завжди, попрямував до свого кабінету, не звертаючи уваги на інші речі. Хотів повністю налаштуватися на сьогоднішній допит. Ще вчора не витримав і після кафе попросив направити запрошення на ім’я Кирила Яворського.

Мого напарника ще не було. Особисто для мене це лише добре. Я йому не говорив про запрошення хлопця, тож не хотів вислуховувати його невдоволення.

Час минув дуже швидко. Пара стаканів кави та складання запитань повністю збили відчуття часу. І лише за п'ятнадцять хвилин до зазначеної години я згадав про допит.

Різко задзвенів робочий телефон на моєму столі.

— Капітане Мійєр, на КПП до вас прийшли, — почув я твердий голос чергового по той бік телефону.

— Дякую! — відповів. — Йду.

Я відразу зрозумів, що це прийшов мій свідок. По дорозі мене стала накривати хвиля емоцій, переважно страху та злості. Та ще й Антон так і не прийшов. Мало того що не прийшов — навіть не бере слухавку. Мені це не подобалося.

3

Побачивши вдалині прохідну, я готувався побачити Кирила, охорону, адвоката, але насправді там був лише хлопець. Він сидів на диванчику біля виходу та дивився у свій телефон.

— Кирило! — крикнув я, не проходячи через КПП.

Він озирнувся, заховав телефон та підвівся на ноги.

— Вибач, але ти міг би здати свій телефон, — знову заговорив я, обпершись об залізний паркан прохідної.

Я й не сподівався, що він так тихо і слухняно виконуватиме мої прохання. «Може, я і помилявся, коли називав Кирила нахабним мажором?» — думав, ведучи свідка до кімнати для переговорів.

Ми зазвичай допитували свідків не в кімнаті для допитів, а у зручному приміщенні з великим столом, яке загалом використовувалося для засідань відділення та планування різних операцій. Використовувати саме цю кімнату для свідків вирішив я, бо свідок повинен відчувати себе свідком, а не підозрюваним чи затриманим. А потім мою ідею підхопили й інші слідчі.

На місці, на одному зі стільців, розмістився Сергій Олександрович. Він зайняв головне місце за столом, очолюючи його.

— Сідай де зручно, — сказав я, сам зайнявши середній стілець зі сторони біля дверей. Хлопець же для зручності обрав стілець рівно навпроти мого. — Кирило, я капітан Мійєр, але можна просто Влад. До речі, можна ж просто Кирило?

Яворський кивнув та поглянув на шефа. А я ж назвав своє ім’я.

— Добре, але перед розмовою підпишіть ці документи, — я поклав на стіл два аркуші А4. — Це ознайомлення зі шістдесят третьою статтею Конституції України та попередження про настання кримінальної відповідальності за надання неправдивих свідчень.

Лише коли хлопець ознайомився з папірцями, я, трохи нервово поглядаючи на свого начальника, поставив перше запитання:

— Кирило, ти знаєш причину, через яку твій брат потрапив до лікарні?

— Так, — без роздумів відповів хлопець. — Отруєння незрозумілими речовинами.

— Добре, а що це за речовини, ти знаєш?

— Ні.