РОЗДІЛ ХІІ «РОЗМОВИ»

1

— Влад, ну що ти заладив? — риторично запитав Антон, сідаючи на вільне місце в кафе. — Я не думаю, що це вийде.

Я всю дорогу пропонував викликати на допит Кирила Яворського. Тоді він мені відмовив, а я мав до нього кілька запитань. Якраз зараз саме час поговорити з цим мажором.

— А я думаю, — відповів я. — Та чого ти боїшся?

— Я? Та я не боюся. Хочеш — без проблем, зв’язуйся з його сім’єю і викликай.

— А ти?

— Я? — здивувався хлопець. — Я не підозрюю Кирила.

— Зрозумів, — відповів я, посміхаючись.

Після цього поліз у внутрішню кишеню піджака по телефон.

— І що ти робиш?

— Шукаю в інеті пряму лінію губернатора Одеси.

— Та тихо ти, — якомога тихіше сказав Антон, дивуючись моєму рішенню. — Я тобі дам номер Кирила. У мене є.

— Справді? Ну давай.

Антон, дивлячись по сторонах, диктував мені зі свого телефона номер хлопця. Я записав усі цифри та дивився на кнопку «виклик». Мене щось стримувало, але що саме — не знав. Може... страх?

2

Напарник криво посміхнувся, відводячи погляд у вікно, поки я слухав гудки в телефоні та своє серце в грудях.

— О! Алло! — почав я, коли почув, що хлопець узяв слухавку. — Це Влад.

— Хто? Який Влад?

— Влад Майєр, слідчий із СБУ. Я був у вас удома.

— Згадав, — я чув напругу у голосі Кирила. — Що ви хотіли?

— Поставити пару запитань.

— Вибачте, я нічого не згадав, — відповів той та, на мою думку, вже збирався покласти слухавку. — До побачення.

— Кириле, зачекай...

Не зважаючи на моє прохання, хлопець усе ж таки відбився. Напевно, у його колі спілкування не прийнято спілкуватися з такими, як я, з такими, як Антон, з такими, як інші, хто служить в органах.

— А я ж казав, — зітхнув Антон, трохи нахилившись над столом.

— Добре, погоджуюся, ти правий на всі сто, — погодився я. — Ходімо?

— Та давай. Але я візьму ще кави. Вип’ю по дорозі.

Антон не знав, що я планую будь-яким способом зв’язатися з Кирилом Яворським. Головна причина мого бажання була не в тому, що він не відповів на мої запитання вперше, і не в тому, що відмовив цього разу. Причина була принципово іншою.

По-перше, я вважав, що саме в нього брат узяв заборонку, а по-друге, про що я не говорив Антону, — бачив Кирила біля лікарні, де лікуються інші потерпілі. Збіг? Не думаю.