РОЗДІЛ ХІ «ЗАЛУЧЕННЯ ОПЕРІВ»

1

Я, підклавши одну руку під підборіддя, разом із Антоном, який взагалі закинув ноги на стіл, обговорював ідеї, як зовсім новий наркотик для міста потрапив до хлопця зі школи.

— Особисто на мою думку, він міг взяти речовину у старшого брата, — висловився я. — А чому б ні?

— Владе, я переглянув усю біографію Кирила Яворського! — серйозно заперечив колега. — Він нещодавно отримав друге місце на олімпіаді з економіки серед студентів області. Його ніколи не затримували чи щось таке, розумієш!

— Ось прямо ні за що? — я примружив очі.

— Та було щось у дитинстві, та й усе. Я знаю Кирила давно. Він просто не з тих, хто купує наркотики.

— Ну тоді пропонуй свої версії.

— Усе геніальне — просте, Влад. — Антон спустив ноги зі столу та перевів погляд прямо на мене. — Хіба мало дітей, які купують заборонку? Динило банально купив і все... фініш!

У цей момент до кабінету повернувся Максим. Він тихо пройшов і сів на своє місце.

Я на секунду відволікся від розмови та оглянув нашого нового напарника.

— Чому посміхаєшся? — запитав я.

— До мене мама приїде. Не бачив її дуже давно. Скучив.

Я теж посміхнувся, згадавши своїх батьків. Мої зараз далеко. У столиці нашої Батьківщини. Але, на жаль, поїхати до них у гості я не міг. Так само, як і вони до мене.

— Та й, у принципі, навіщо нам дізнаватися, де малий взяв ту речовину? — продовжив Антон після короткої паузи. — Беремо баригу й намагаємося розкрутити.

— Теж хотів це запропонувати, — додав я. — Передаємо опис підозрілого операм. Хай працюють.

2

Антон потягнувся до свого телефону, який обережно лежав на столі екраном донизу. Та не встиг він навіть розблокувати його, як несподівано для нас Максим заперечив:

— Але ж я теж оперативник! Дозвольте мені знайти підозрюваного.

— Максиме, ти дійсно хочеш усю ніч лазити по Молдаванці та шукати наркоманів? — здивувався я, сідаючи поруч із ним на диван.

— Хочу, не хочу — це моя робота. І, якщо чесно, для мене це досвід.

— Лейтенанте Лозинський, я вам забороняю брати участь у цій оперативній роботі, — на відміну від мене, Антон був у рази різкішим.

— Але...

— Лейтенанте Лозинський! — крикнув мій напарник. — Будь ласка, зачекай, і все буде. А поки візьми цю папку та віднеси в двісті третій кабінет до старшого лейтенанта Кривошеєва.

— Слухаюсь, — сумно видихнув молодий оперативник і, підвівшись із дивана, взяв папку з рук Антона.

— Зрозумів? Кривошеєва, — повторив напарник.

Щось буркнувши на кшталт «зрозумів», хлопець зачинив двері нашого кабінету.

— І що ти на мене так дивишся?! Він ще реально дуже молодий для того, щоб довіряти йому таку роботу.

— Та я і не проти, — відповів я. — Ти правий.

— Ну добре! — радісно підвівся той, поправляючи джинси. — Пропоную по каві та продовжити роботу. Ти як?

— Та давай, — погодився я та теж підвівся на ноги.