РОЗДІЛ Х «ПОМІЧНИК»

1

— Алло?! — я відповів на дзвінок від Антона. — Ти де?

— Скоро буду, — відповів я. — А що, щось дізнався?

— Розповім на місці! — я почув нотку нервовості в голосі друга. — Все, чекаю!

Я і справді був уже на під’їзді. Залишилося ще пару кварталів. Вийшовши біля магазину «Сільпо», почалапав до управління. Робота в СБУ мені подобається... Правда, подобається. Однак постійні скарги, крики й обман дуже набридають.

— Чого такий гарний?! — кивнув черговий офіцер. — Що, на суді був?

Я трохи натягнув посмішку, глянувши в бік чоловіка, та пішов далі. Хотілося якомога швидше поговорити з Антоном. Часу ставало все менше, а відповіді так і не було.

— Привіт! — почав я, дивлячись, як Антон дуже уважно дивиться в монітор свого комп’ютера. — Ну що там?

— Привіт, — розслаблено відповів той і відірвався від компа. — Нічого нового. У школі сказали, що взагалі не знають про якусь речовину, а поліція нічого не знаходила.

— Та і в мене не дуже. Був я в тих наріков. Один із них купив нову цікавеньку штуку у високого, худого бариги із заячою губою десь на Молдаванці.

— Небагато... А ти взагалі впевнений, що це одна й та сама річ? — надто серйозно запитав Антон. — Можливо, ми ганяємося одразу за двома справами?

— Можливо, і так, — я знизав плечима, — але у всіх потерпілих виявили одні й ті самі речовини. Не одну, не дві — три. Три однакові речовини у всіх відомих потерпілих. Співпало? Не думаю.

— Добре, а де тоді малі взяли цей наркотик? Не купили ж?

Мене і самого цікавило це питання. «Якщо з тими двома все зрозуміло — купили. А ось діти... Вони б побоялися, та й хто б їм щось продав? Хіба що хтось купив і передав», — я почув стукіт у двері й відволікся.

— Так-так! — крикнув Антон.

Двері відчинив якийсь худий хлопець.

— Можна? — сором’язливо запитав той, дивлячись прямо на мене.

— Заходь, — відповів я. — А ти випадково не новенький?

— Так. Лейтенант Максим Лозинський. Тільки після академії.

— Он сідай на диван. Я — капітан Антон Рибчук, а то, — він махнув головою в мій бік, — капітан Владислав Мійєр.

2

Довго я ще дивився на цього молодого хлопця. Він такий забавний. Видно, що в академії не навчили працювати як цивільні люди. По його «пане капітан» видно, що курсантів, напевно, готують до армії, а не до СБУ. Ні, з іншого боку, це і правильно, але не у всіх випадках. Потрібно переучувати пацана.

— Розкажи про себе, — склавши ногу на ногу, сказав я. Мені дуже цікаво почути історію мого, скажімо так, помічника.

— Сам я із Чорноморська. Мені двадцять три роки. Після дев’ятого класу вступив до військового ліцею, а потім і до академії СБУ. Був одним із кращих на потоці. Тому я один із тих, хто мав право обирати місце служби, — усе ще стримано говорив Максим.

Мою увагу привернула його рука, яка постійно прибирала довге пасмо волосся з лоба.

— Ой, вибачте, мені мама телефонує, — хлопець дістав із кишені джинсів телефон. — Можна?

— Та звичайно, виходь, — легко відповів Антон та повернувся до мене: — А ти чому в костюмі? Був на суді?

— Ще один!