РОЗДІЛ ІХ «ШКІЛЬНИЙ ДРУГ»

1

Хотів би я швидше поїхати поїсти. Залишилося лише дійти до ліфта, спуститися на перший поверх, вийти з лікарні, взяти таксі й знайти ларьок із шаурмою по дорозі до роботи.

Я зайшов у заповнений ліфт та став чекати спуску вниз.

— Влад, ти? — зовсім неочікувано до мене повернувся білявий хлопець. — Та точно, ти!

— Микита! — я його згадав. — Ти тут?

— Це довга історія, — посміхнувся той. — Чуєш, а ти вільний? Може, кава?

Двері ліфта відчинилися, і я постав перед вибором: погодитися на каву та дізнатися, чому мій шкільний друг повернувся з Польщі, або ж культурно відмовити й якнайшвидше поїхати поїсти та на роботу.

— Може, — посміхнувся і я. — Зранку не пив. Можна і зараз.

Невеличка кафешка, що через дорогу від будівлі з червоним хрестом, була майже порожня, якраз під свій невеликий розмір.

— Ну то як так вийшло, Нік? — запитав я. — Востаннє ми бачилися... Ми бачилися... Напевно, це було двадцять четвертого червня.

— Ага... Ви мене проводжали на потяг.

— А чому ж ти повернувся на Батьківщину? Точніше, в Одесу? Та й коли ти встиг?

— Та нічого цікавого. Мене відправили за обміном досвідом, ось і все, — блондин відпив ковток американо з одноразового стаканчика, який йому щойно принесли.

— То ти все ж живеш у Польщі?

— Ага. Ще пів року — і я додому.

2

Мені було дуже приємно зустрітися зі своїм другом із минулого. Ми згадали різні цікаві моменти зі стрільби, на якій ми, до речі, і познайомилися. Про інших членів гуртка теж не забули — усіх обговорили, згадали, навіть за декого й помовчали.

— А ти що в лікарні? Та ще й у такому костюмі? Захворів?

— Ха... Захворів? Скажеш теж! Просто відвідував одного хворого.

— Так зараз, — Микита глянув на свій годинник, — неприйомний час же.

Відповісти, мовляв, я слідчий і веду справу, я, звичайно, не міг. Вирішив використати своє ранкове рішення вдягнути костюм та сказав, що я адвокат одного з хлопців.

— Адвокат? Цікаво! А це часом не ті два хлопці, що потрапили сюди через інтоксикацію?

— Та ні, — відповів я, дивуючись, що Микита знає про цих чоловіків. Він же, за його словами, онколог. — А що за хлопці?

— Та не бери в голову. Просто вся лікарня гуде, що до пари наркоманів мали б прийти копи.

— Зрозумів. Ладно, друже, мені пора, — сказав я, підвівшись із зручного диванчика.

— Повністю підтримую. У мене теж робота. Зараз обхід і все таке.

— Але поки я не пішов, запиши мій номер телефону. Можливо, знадобиться допомога або щось інше. І, будь ласка, якщо хтось навідається до ваших наркоманів, подзвони. Добре? — зрозумівши, що це викликає підозри, я швидко додав: — Не питай, просто подзвони.

Микита, напевно, нічого не розуміючи, все ж погодився на дивне прохання друга дитинства, за що я йому був дуже вдячний.

Із вікна таксі я поглядав на будівлю лікарні. Просто думав, продовжував згадувати спільні моменти з Микитою. І я не побоюся цього слова, бо він справді був для мене одним із тих, кого я називав другом.

Я б згадував і далі, якби випадково не помітив знайоме обличчя. Придивлятися не довелося — то був Кирило Яворський. Цього хлопця я ще запам’ятав, коли хотів із ним поговорити.