РОЗДІЛ VІІІ «ЛІКАРНЯ»

1

— Владе! Владе! — чув я крізь міцний сон. — Прокидайся!

Я відкрив одне око, потім друге. Перед ліжком стояла вже одягнена Аліна і дивилася на мене.

— Ти проспиш, — ніжно додала вона. — Я на роботу. Сніданок на столі.

— Дякую, — прошепотів я тихеньким, хрипким голоском.

— До вечора.

Я ще полежав пів годинки після відходу Аліни. Учора ввечері було так добре, а сьогодні так зле. «Підступний алкоголь... І навіщо я пив пиво після віскі?» — подумав, сівши на край ліжка.

Посидівши ще якийсь час, відчув, що мені значно полегшало. Я сходив у душ, поснідав та став одягатися. Сьогодні чомусь дуже захотілося вдягнути костюм. «То чому б і ні? Буду провідувати бариг у цьому темно-синьому наряді», — міркував, тримаючи плічка біля шафи.

Щойно я вийшов на свіже повітря, як згадав, що залишив свою машину в Антона. Та таксі теж непогано довезло до міської лікарні Одеси.

— Куди йдеш?! — крикнула мені сивувата низенька жіночка в синьому халаті, коли я стояв на порозі токсикологічного відділення. — Відвідування лише через годину. І в бахілах!

— Ой! Вибачте, але чекати годину я не буду. Це терміново, — я просто пішов далі, поки жіночка пропалювала мою спину поглядом, мовляв, який же я хам. Та так воно і є.

2

Я дізнався на стійці реєстрації, де лежать мої клієнти, і швидким кроком попрямував до палати. Один із торчків лежав лише з одним сусідом, який, як мені сказали, був в їдальні. Другий же валявся в палаті, де, окрім нього, було ще п’ять пацієнтів.

— Ей... привіт! — протягнув я, щойно увійшов до палати.

— Привіт, — відповів той, наче не розуміючи, звідки я взявся на його голову.

— Ем... Олег, вірно? Можна поговорити про те, що нещодавно знайшли у вашій крові?

— А ви типу з поліції? — трохи підвівшись на ліжку, мовив молодик.

Це був ще досі молодий чоловік рівно тридцяти років. Він мав рудувате, трохи патлате волосся на голові та маленькі рудуваті волосинки на грудях, що виднілися через верх білої футболки.

— Ну, типу так, — я взяв стілець біля столу та, пересунувши його ближче до ліжка, сів. — Олегу Михайловичу, ви позавчора потрапили до лікарні із сильним отруєнням. Це виявилася важка інтоксикація.

— Напевно, — розгублено, озираючись навсібіч, відповів той.

— Лікарі знайшли дивні речовини. Такі самі були виявлені у двох школярів, які вже тиждень у комі.

— І що мені з того?

— У сенсі «що мені з того»? Це ж діти, і вони вже тиждень у комі. Тому я пропоную таку річ: ти кажеш, де взяв цей наркотик, а поліція тебе не посадить за купівлю. Домовилися? — я подав йому руку.

— Я нічого не купував! Нічого! — кричав той. — Ні-че-го!

— Ну добре. Як скажеш, — відповів я, повернувши стілець на місце. — А в тебе був реальний шанс не сісти...

— Обіцяєте, що мене не посадять, якщо я скажу всю правду?

— Обіцяю, — відповів я, дивлячись на нього біля дверей. — Якщо ти, звичайно, нікого не вбив.

— Мені друзі порадили нову убійну річ. Сказали купити в бариг на Молдаванці. Я купив, приніс до них на наступний день. Але, окрім мене та ще одного, ніхто не нюхав.

— Окрім... — я подивився в нотатки телефону, — Костянтина Костенка, вірно? Він лежить через палату.

— Так.

3

Я був у палаті ще двадцять хвилин. Ми розмовляли про цю нову речовину. Олег розповів усе, що знав. Я дізнався не дуже багато корисного. Ба більше, нічого, окрім того, що ця річ має дивний солодкуватий запах, я так і не почув.

— Я так зрозумів, що продавець — невідомий вам чоловік?

Рудий трохи похитав головою та додав:

— Так. Я його не знаю. Високий пацан, під два метри, дуже худий, кучерявий... Більше нічого не бачив. Чесно!

— Дякую. Зрозумів, — я вже мав намір піти до другого.

— А, ще згадав! — чоловік крикнув, цокнувши пальцями. — У нього була заяча губа.

— Добре, що сказав.

Звичайно, цієї інформації надто мало для якогось нормального висновку, але чого ще я очікував від місцевого торчка? До другого теж хотів зайти, проте не вийшло. У палаті, де купа людей, я розмовляти не міг. Та й навіщо, якщо він нічого не купував?