РОЗДІЛ VІІ «ГРАНДІОЗНІ ПЛАНИ»

1

— Настю! — зайшовши до квартири друга, крикнув я. — Вітаю-вiтаю!

— Дякую, Владе! — білява дівчина легко мене обняла. — А чому сам? Де Аліна?

Я посміхнувся, поглянувши на Антона.

— Та Аліна не знає, що я у вас. У неї роботи дуже багато. Ми до вас на наступних вихідних прийдемо... Якщо ж ви, звичайно, не проти.

— Звичайно, приходьте, — відповіла Настя. — Проходьте на кухню.

Минуло дві години і сорок п’ять хвилин. Дівчина вже відпочивала після тяжкого дня і келиха червоного вина. А ми ж з Антоном, допиваючи по останній банці пива, обговорювали матеріали справи.

Я розповів, що знаю і що думаю, а напарник поділився своїм баченням та навіть, уже трохи під шафе, проговорив заготовки плану дій.

— Ну, не знаю, Владе, щось мало віриться, що це щось нове, — сказав Антон і зробив великий ковток холодного пива. — Тим паче на вулицях і так дуже багато чого, скажімо, небезпечного. Особливо для дітей.

— Тобто ти думаєш, що вони просто використовували великі дози?

— Ну... майже. Скоріш за все, просто до якогось наркотику додали новий елемент. А, до речі, що виявили у того пацана, який у комі?

Я подумав пару секунд. «А дійсно, що?»

— Не знаю. Про це в матеріалах не сказано.

— Тобто в нього нічого не виявили? — здивувався хлопець.

— Виходить, що так, — та я і сам якось раніше не думав про це.

— Тоді так: ти завтра їдеш до лікарні, щоб дізнатися, де ті старші взяли ту хрінь, а я навідаюсь до поліції та школи. А то аж цікаво, де дівся той мішечок, про який говорив той... ну, коротше, однокласник пацанів.

— Згоден, — я зробив новий ковток. — Повезло, що хоч вони при тямі.

— І це теж цікаво. Як так вийшло, що один у комі, а в інших просто легка нудота?

— А що ми будемо робити з новеньким? — поцікавився я.

— З ким-з ким?! — наче вперше почувши, відреагував Антон. — А... точно!

— Ну то що?

— Не знаю. Буде бігати по різних питаннях. Це ж кльово! Помічник! — видихнув колега.

— Ага... — тихо відповів я. — А як щось натворить або ще гірше?

— От коли натворить, тоді й запитаєш. А поки що пий пиво і не базікай.

2

На моєму годиннику майже перша ночі. Оце так зайшов на дві годинки. Я так нормально випив, що на машині вже не поїдеш. Довелося залишити її у дворі біля під’їзду Антона. А самому, прямо як раніше, їхати на таксі.

Невдовзі після мого виходу на весняне подвір’я під’їхало таксі. Сівши в салон, я крикнув на всю автівку:

— Шеф, додому!

Водій лише трохи посміхнувся та натиснув на педаль газу.

Ми б приїхали швидше, аби нас не зупинив патруль. У цього нічного гіда по місту перегоріли лампи на номерах. «Чудово!» — подумав я, коли помітив червоні та сині вогні у дзеркалі заднього виду.

Я наївно думав, що це на п’ять хвилин, ну десять, але ніяк не на пів години! То одне, то друге. То немає реєстрації, то прострочена страховка, то ще щось. І поки менти по повній дорубувалися до бомбіли, я гикав на задньому сидінні його таксі.

Врешті-решт ми нарешті поїхали. Щоправда, лише після того, як водій повернувся з патрульної машини. Мені не стало легше від того, що цей бомбіла вибачився, але все одно було приємно.

І нарешті після цієї подорожі я відчув запах коханої дівчини, коли зайшов до квартири. Намагався якомога тихіше роздягнутися та лягти спати. Так би й було, якби не перевернув кавовий столик разом із цілою купою різних зошитів.

Але, незважаючи на це, Аліна не прокинулася. Значить, усе ж доживу до своєї пенсії.