РОЗДІЛ VІ «НОВІ ДЕТАЛІ»

1

Я помітив, що спускатися легше, ніж підійматися. Тож спустився швидко. На виході кивнув жінці та сказав:

— До побачення! Гарного дня!

— Навзаєм! — крикнула вона мені вже наздогін.

Наступним кроком було повернення до управління. Тож, не чекаючи зірки з неба, завів авто та помчав на роботу. Дорогою думав, що все ж таки це новий наркотик, а не отруєння сина губернатора. А шкода... така гарна версія пропала.

Згадав, що в матеріалах справи було зазначено, що знайшли у крові хлопців. Потрібно передивитися.

Біля головного входу вільних місць для машини не було. Довелося ставати за сто метрів від управління та йти пішки. Та, дай Боже, це не на п’ятнадцятий поверх, тому можна і не нити.

2

Я відкрив двері до кабінету та побачив, як Сергій Олександрович разом з Антоном п’ють чай. Здивування? Ні, тоді я реально був здивований. Шеф майже ніколи не заходив до цього кабінету. Ми до нього — пам’ятаю, а він до нас — ні.

— Добрий вечір, — трохи напружено привітався я, пройшовши до свого столу.

— О, Влад, привіт, — чоловік, усе ще тримаючи напівпорожню чашку, підняв свою дупу з нашого дивана. — Ти чого трубку не береш?

— Ой, вибачте, не бачив. А щось трапилося?

Майор зробив великий, напевно останній, ковток чаю та поставив чашку на стіл Антона.

— Поки ти бігав десь незрозуміло де, мені телефонували з поліції та повідомили, що нещодавно до лікарні надійшли потерпілі. У їхній крові знайшли те саме, що й у крові сина Яворського.

Я хотів щось відповісти, але не знав що. Однак подякував Антону, що він узяв слово замість мене.

— Ми тут, поки тебе чекали із Сергієм Олександровичем, він мені розповів про твою справу, — сказав той, сидячи за своїм робочим столом. Зробивши маленький ковток зі своєї чашки, додав: — І я особисто вважаю, що це новий наркотик. Можливо, навіть закордонний.

— Рибчук правий, — висловився шеф. — Я передаю справу іншим людям.

Він уже хотів піти, але його зупинило моє різке запитання.

— Що?! Тобто я тут бігаю, шукаю хоч щось, а ви просто берете і забираєте справу? Ви серйозно?

— А що ти пропонуєш?

— Дайте мені час, я впораюся.

Чоловік обвів нас своїми хитрющими очима та, присмоктуючи губами, похитав головою.

— Зрозумій, Влад, це не пацанів ганяти... Це вже... — він різко зупинився. — Добре, я дам можливість попрацювати. У вас є три дні.

— У нас? — здивувався я.

— Так. Я підключаю Антона до справи.

Майор уже майже вийшов, як ні з того ні з сього зупинився та, повільно махаючи пальцем, мовив:

— До нас з академії прислали одного пацана. Кажуть, був найкращим на потоці. Я хочу, щоб ви пояснили йому нашу роботу. Буде вашим помічником.

І нарешті він пішов. Дав нам у помічники молодого опера, ще раз привітав Антона з дитиною та вийшов. Залишилися лише ми з Антоном.

— Ну що, до мене? — практично відразу кинув той, змінюючи позу на стільці.

— А як же справа?

— Я обіцяю, завтра ми все зробимо. І покатаємося по баригах, і навіть провідаємо тих наркоманів у лікарні... Бодай щось та й скажуть.

— Стій! А вони хіба при тямі?

— Ну... так. Малий без тями через свій юний вік. Іншим десь по тридцять, тридцять п’ять років, — Антон підвівся та підійшов до мене. Поклав руку мені на плече й запитав: — Ну то що, може, все ж до мене? Настя вже чекає.

— А ти знаєш... Поїхали!