РОЗДІЛ V «ХТО Ж ТИ Є?»

1

Мене вивели з території та просто мовчки зачинили хвіртку, наче я якийсь недомірок. Образливо, але не критично, буває.

До вечора ще далеко, тому я вирішив дорогою заїхати за адресою, яку передав Андрій. Я не дуже вірив, що той хлопець через конфлікт отруїв однокласника чи просто торгує наркотиками. Ну не вірю, не може такого бути! Але якщо вже на нього подумали, то не заїхати, тим паче що це реально по дорозі, буде тупо.

«Зараз до пацана, потім у контору, а вже з Антоном до нього», — складав я план, знімаючи машину з ручника та заводячи двигун.

Будинок, де жив Матвій, виявився двадцятиповерховим. Я пройшов повз жінку на вахті, сказавши, що зі служби доставки. Стара повірила на раз-два. Але за те, що я набрехав літній людині, карма вирішила покарати мене якомога сильніше.

— Бляха, мені ж на п’ятнадцятий поверх, — мало не плачучи, сказав я, дивлячись на наклеєний на ліфті листок із написом: «Не працює».

Матюкаючи кожен новий поверх після десятого, я все ж дістався потрібного. «Якщо нікого немає вдома, я когось уб’ю!» — подумав, натискаючи на дзвінок. Я був дуже радий, коли почув кроки за дверима.

— Хто там? — почувся жіночий голос.

— Слідчий, — у ту ж мить, як я відповів, двері прочинилися, і я побачив тендітну молоду брюнетку з розпущеним волоссям.

— Мам, тут... тут слідчий, — сказала дівчина, дивлячись на мене.

Із дверей навпроти вхідних, із рушником у руках, вийшла жінка. І за зовнішністю можна було з упевненістю сказати, що це її мама. Ну реально, вони як дві краплі води.

— Так? Ви щось хотіли? — трохи налякано запитала темноволоса жінка, усе ще тримаючи ледь вологий рушник.

— На жаль, так, хотів, — відповів я. — Можна мені поговорити з вашим сином?

— Із сином? — здивувалася жінка. — А навіщо вам мій син? Він щось накоїв?

— Задати пару питань щодо його однокласників — Яворського і Німця, — на видиху пояснив я. — То пройти можна? Ненадовго.

— Ну, якщо ненадовго, то добре, заходьте. Он його кімната, — мама хлопця вказала лівою рукою на темні двері. — А я поки що поставлю чайник.

— Дякую, не треба, — кинув через плече, доходячи до потрібних дверей.

2

Я постукав і, почувши дозвіл увійти, відчинив двері та зайшов. Матвій сидів ліворуч від мене й щось дивився на моніторі. Поставивши гру на паузу, хлопець відвів погляд та мовчки подивився на мене.

— Привіт, я Влад, — мені стало якось ніяково перед цим пацаном. — Можна поставити пару питань про твоїх однокласників?

— То ви типу слідак? — хмикнув малий, ніби натякаючи, що я ще молодий для цієї роботи.

— Типу слідак, — у відповідь теж трохи посміхнувся я. — То можна?

— Ну спробуйте... — він знову повернувся до монітора. — Усе одно я вже все розповів ще тиждень тому.

— Добре, Матвію, чому ви сваритеся з Яворським? — відкрив блокнот і став дивитися на дивно спокійного юнака.

— Та бо він урод! Причому рідкісний! — уже не так спокійно відповів хлопець. Ба більше, він навіть крикнув. — Постійно говорить, що я, як мій батько, соп’юся і помру десь на зоні.

— Розумію... Друге питання: що відбулося того дня, коли він та ще один хлопець потрапили до лікарні?

— Німець, так? — задумливо, наче роблячи висновок, промовив Матвій. — Та той Яворський десь після другого уроку став тикати якимось мішечком, кажучи, що можна кайфонути.

— А далі?

— Та звісно, ніхто не пішов. Окрім нього і його дружка-дебіла, то всі нормальні люли, — хлопець зробив паузу. — І на фізрі тоді ці двоє спочатку облювали спортивну залу, а трохи пізніше й відключилися.

— Ага... Зрозумів.

— Це все? — Матвій глянув на мене. — Шістдесят третьою статтею можна не користуватися?

Я посміхнувся, закриваючи свій блокнот.

— Можеш не користуватися. — Я написав на клаптику паперу свій номер. — Щось згадаєш — дзвони.

— Добре, — хлопець взяв листочок та кинув у шухляду столу. — До побачення.

— Бувай! — уже майже вийшовши з кімнати, я обернувся та поставив ще одне питання: — А ти не знаєш, де Яворський взяв той мішечок?

— На жаль! — просто кинув він, навіть не відвертаючись від компа.

— Зрозумів. Дякую!

Я подякував мамі хлопця за довіру та вийшов із квартири. Підійшов до ліфта та натиснув кнопку.

«Бляха...! Він же не працює!» — лише через дві хвилини згадав, що підіймався сюди за допомогою власних ніг.