РОЗДІЛ ІІ «ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ»

1

Я пройшов крізь двері Головного управління Нацполіції Одещини та підійшов до віконечка чергового.

— Владислав Мійєр, — пробурмотів я, показуючи посвідчення. — Мені потрібен Дяченко...

— Віктор? — допоміг черговий, уважно вдивляючись у моє посвідчення. Наче вперше бачив букви та цифри.

— Так, Віктор, — посміхнувся я. — То пройти можна?

— Так, звісно! Другий поверх, кабінет двісті два, — молодий сержант вказав рукою на сходи, що були далі по сірому коридору.

Піднявшись на другий поверх, я знайшов потрібний кабінет та постукав у двері.

— Заходьте! — почув ізсередини.

Увійшовши до кабінету, побачив чоловіка середнього віку з лисиною на маківці, грубуватого на вигляд. Він стояв, схилившись над столом, і щось уважно розглядав на карті нашого міста.

— Добрий день! — невпевнено почав я, простягаючи руку чоловікові. — Я із СБУ.

— О... То ви по справу про наркотики.

— Ага.

— Зараз, почекайте.

Підполковник дістав із кишені телефон та комусь зателефонував.

— Алло! — сказав він у слухавку. — Зайди!

Приблизно через п’ять хвилин до кабінету увійшов ще один чоловік.

— Добрий день! Звали?

— Так, Микитенко, заходь. — Підполковник показав на мене вказівним пальцем та додав: — Це людина із СБУ. Передай йому ту справу, добре?

— Добре.

Не знаю як іншим, але мені до крику не подобається, коли на мене тикають пальцями. Просто бісить! Але що ж робити — я підвівся та, усміхаючись, подав руку цьому Микитенку.

— Влад!

— Андрій, — відповів той, сильно стискаючи мою руку, наче намагався показати свою силу.

— Можете йти, — натякнув підполковник, що нам пора. Хоча який там натяк — це ж був прямий текст, без жодних натяків.

2

У маленькому кабінеті цього, як я зрозумів, слідчого він розповів мені, що в місті з’явився новий барига, який труїть людей, особливо школярів, своїм новим наркотиком. Раптом він обірвав розмову та переключився на сина Яворського, бо до кабінету, до речі без стуку, зайшов ще якийсь мент. Цей був уже з оперативною кобурою. Типовий опер.

— Андрюх, я... — побачивши мене, чоловік замовк. — Зрозумів... Потім зайду.

Не встиг опер піти, як криво посміхнувся, тупо дивлячись на мене.

— Все ж таки впіймали, так? — наче глузував він. — Я за цим наркошою вже десь місяць бігаю.

— Що? — вибухнув я. Буде мені якийсь ментяра розповідати про те, що я барижу наркотою?!

— Який барига?! — замість мене обурився Андрій. — Це колега із СБУ.

Опер здивовано насупив брови, розглядаючи моє обличчя.

— Ой... — він трохи напружив підборіддя. — Вибач. Просто схожий. Правда.

«Ось вам і поліція. Ось вам і еліта, на якій тримаються всі справи...» — я не сказав ні слова, але в голові висловився на повну.

— Буває, — натомість відповів.

Перед тим як піти, Андрій дав мені адресу того, кого підозрював. Сподіваюся, що цей опер, який уже пішов, ніяк не допомагав у цій справі.

— Дякую, — сказав я, беручи листочок. — Бувай.

— Ага, — кивнув той, поправляючи на голові своє густе волосся.