Справа №3 про тринадцяту карту

26 квітня 1912 року, п'ятниця. 23:50. Кременчук, вулиця Городова, садиба Гната Шевченка.

Квітень у Кременчуці добігав кінця не просто теплом, а справжнім свавіллям природи. За останні три тижні весна остаточно вибила з міста залишки зимової сплячки: дніпровська повінь пішла на спад, оголивши блискучі піщані коси, затоки задихали парким мулом, а сади вздовж Городової та Малої Міщанської потонули в білому кипінні вишень та ядучо-солодкому дусі розквітлих акацій. Гнат Охрімович Шевченко сидів у плетеному кріслі на своїй веранді, заклавши ногу за ногу й благодушно спостерігаючи за нічними метеликами, що безтямно билися об матове скло гасової лампи «Брильянт». На ньому був новий жилет із вибіленої чесучі — бездоганно пошитий крюківським кравцем, із глибокими кишенями, де дуже зручно спочивали срібний годинник і кістяний мундштук. Життя набувало тієї благородної округлості, про яку його покійний батечко, шанований лікар Охрім Демидович, завжди казав: «Якщо у сорок років чоловік після вечері не відчуває потреби комусь заперечити, значить, він або пізнав Бога, або вдало перевів спадщину в облігації державного банку».

З боку сусідського паркану долинув м’який шелест підошов об вологу траву.

— Ваша яблуня сорту ренет, Гнате Охрімовичу, скинула третину зав’язі, — пролунав із сутінків спокійний, бездоганно поставлений голос Реіко Морозової. — Це природне нормування. Дерево позбувається зайвого вантажу, аби зберегти серцевину плодів. Людям також варто переймати цю звичку.

Шевченко навіть не поворухнувся — лише ледь примружив ліве око.

Реіко стояла біля хвіртки. Вечірня прохолода змусила її накинути поверх темно-зеленої шовкової сукні англійського крою тонке вовняне палантино кольору полину. У руках вона тримала не тренувальний боккен, а порцеляновий полив’яний чайничок із відваром м’яти та шипшини. Її темне волосся, гладенько зачесане на прямий проділ, відсвічувало у світлі лампи тьмяним сріблом. За останній місяць спільних чаювань між ними встановилася та рідкісна тиша, яка буває лише між двома людьми, що занадто добре знають ціну людської дурості й не відчувають потреби заповнювати паузи світськими нісенітницями.

— Моя яблуня, шановна пані Реіко, — відказав Гнат, повільно пускаючи тонку цівку тютюнового диму в розімліле повітря, — просто лінується, як і її законний володар. Надмірні плоди гнуть гілля до землі, а це змушує господаря шукати підпірки. Навіщо шукати підпірки, коли можна обмежитися п’ятьма відрами добірних яблук і повною відсутністю поперекового болю?

— Ви виправдовуєте пасивність філософією достатності.

— Я виправдовую спокій законами механіки. Батько мій завжди повчав: чим важчий віз, тим швидше ламається вісь. А ми з вами живемо в повіті, де колісних майстрів багато, але тямущих — катма.

Реіко переступила поріг веранди, безшумно ступаючи м’якими туфлями з тонкої сап'янової шкіри, опустила чайничок на круглий стіл поруч із вазочкою з торішніми цукатами й підняла очі на темну вулицю:

— Слухайте.

З боку Олександрівської долинав важкий, нерівний гуркіт коліс. Прольотка летіла по підсохлій бруківці на шаленій швидкості. Візник нещадно шмагав коней, залізо осей жалібно вищало на поворотах, а за хвилину біля садиби Шевченка коні заіржали, забиваючи копитами в мокрий пісок узбіччя.

— Ваш ренет Симиренка знову під загрозою, — зауважила Реіко, відступаючи на пів кроку в тінь карниза.

Через хвіртку, розмахуючи казенним ліхтарем «кажан», захекано ввалився городовий Фома Приходько. Його формений кашкет збився на потилицю, велетенські вуса стирчали врізнобіч, а сіра суконна шинель була застебнута лише на два нижні ґудзики:

— Гнате Охрімовичу! Лихо! Бога ради, пані Морозова, не гнівайтеся за нічний сполох! Пан пристав Гордієнко благають, слізно просять! На Катерининській, у Комерційному зібранні!

Шевченко важко зітхнув, витяг мундштук із рота й подивився на недопиту чашку:

— Фомо. Якщо в дворянському клубі знову побилися підпилі гласні думи через вибори старшини то поклич пожежників. Вони обіллють панів із брандспойта, це освіжає розум і заспокоює патріотичний запал. Мій батько завжди казав: холодна вода на потилицю повертає дворянство до християнських чеснот за три хвилини.

— Та яке там побилися! — городовий витер спітнілого лоба рукавом шинелі. — Аркадій Семенович Вапнярський... Директор кредитного товариства! Годину тому грав у «Винт» у малій дубовій вітальні. Зачинилися вчотирьох на засув, гроші на столі та гори золота! Тільки-но великий шолом оголосив, кави ковтнув і просто пикою в карти! Хрипнув двічі, ногами дриґнув і готовий!

Реіко зробила крок уперед. Тінь упала на її високі вилиці:

— Двері були замкнені?

— На засув і на англійський замок, пані! Пан Свічкарьов, голова Сирітського суду, власноруч ключ у кишеню сховав, бо ставки були страшні поміщик Тарновський маєток аж закладав! Ніхто не входив, ніхто не виходив, лакей Мартин тацю з кавою ще до опівночі подав! А на столі... панове, на столі чортівня! Серед карт лежить тринадцята... Чорна дама! Пікова! А законна пікова дама вже в купі відбою лежить! Дві дами однієї масті! Пристав у паніці, кричить: «Масонський знак! Політичне вбивство!»

Шевченко повільно поклав мундштук на тарілочку, провів долонею по підборіддю й скосив погляд на Реіко: