Справа №2 про кімнату № 12.

4 квітня 1912 року, четвер. 10:00. Кременчук, вулиця Городова, садиба Гната Шевченка.

Квітневе сонце в Кременчуці нарешті перестало прикидатися тьмяною бляшанкою й узялося до роботи всерйоз. Вогкий чорнозем у саду дихав парою, березнева багнюка на Городовій вулиці бралася сизою сухою кіркою, а на прищеплених торік голландських грушах бруньки набрякли так щільно, що, здавалося, торкни і вони бризнуть зеленим соком. Гнат Охрімович Шевченко сидів на нижній сходинці ґанку в розстебнутому чесучовому піджаку, тримав у руці садовий ніж із вигнутим лезом і відчував рідкісну, майже гріховну гармонію з навколишнім світом. Його покійний батечко, шановний харківський ескулап Охрім Демидович, завжди стверджував, що корисна праця на свіжому повітрі проганяє іпохондрію та зміцнює селезінку. Сам батечко, щоправда, фізичної праці цурався, як чорт ладану, віддаючи перевагу тригодинним консиліумам біля ліжок заможних купців із подальшим куштуванням наливок, але синові заповів любов до порядку. Гнат порядок розумів просто: якщо рослина хоче рости не заважай їй, а якщо людина хоче тебе потурбувати, то вдавай глухого.

З-за сусідського паркану долинув знайомий сухий свист розсіченого повітря. Раз. Два. Пауза. Потім глухий тріск сухої гілки, зрізаної з хірургічною точністю. Шевченко навіть не підвів голови:

— Пані Реіко, якщо ви знову тренуєте зворотний удар на моєму терні, то мушу попередити: він дає чудові ягоди для наливки. Ваше петербурзьке шляхетне виховання не покриє моїх зимових збитків від нестачі дубильних речовин у шлунку.

Паркан тихо скрипнув. Над сосновими штахетами з’явилося обличчя Реіко Морозової. Волосся її було зібране на потилиці у вузький тугий вузол, закріплений двома темними дерев’яними шпильками. На ній було легке домашнє плаття з цупкої синьої бавовни з глухим коміром, що дивно поєднувало строгість смольного інституту з кроєм японського кімоно. У правій руці вона тримала не тренувальний боккен, а справжню катану в темних лакованих піхвах, великим пальцем лівої руки ледь вивільнивши лезо з устя рівно на чверть вершка, де на весняному сонці хижо блиснула дзеркальна смуга сталі.

— Доброго ранку, Гнате Охрімовичу, — мовила вона тим своїм рівним, оксамитовим голосом, у якому провінційні чиновники досі шукали підступ і не знаходили лише через власну повільність. — Гілка була вражена яблуневою міллю. Я видалила осередок зараження під кутом сорок п’ять градусів, щоб дощова вода стікала по корі, не викликаючи гниття. У Японії садівники кажуть: меч, який не рятує дерево, не вартий того, щоб рубати людей.

— У Кременчуці кажуть простіше: не чіпай чужий кущ, бо господар перекине через тин дохлу курку, — відгукнувся Гнат, дбайливо витираючи ніж об халяву чобота. — Хоча за моль дякую. Батько мій завжди казав, що паразити гинуть або від карболки, або від сорому, але карболка надійніша.

— Ваш батько був дивовижно практичним фаталістом. Проте до вас біжить гість, і, судячи з амплітуди коливання його живота, він несе новину, яка остаточно знищить ваш спокій.

Гнат скривився й озирнувся на хвіртку. З боку провулка, важко хекаючи й високо задираючи ноги в калошах, мчав Аполлон Карпович Зайцев: власник найкращого в місті триповерхового готелю «Пальміра», що велично височів на розі Катерининської та Херсонської вулиць. Зайцев був чоловіком поважним, лисуватим, мав слабкість до жилетів у дрібну цятку й репутацію людини, здатної вдавитися за п’ятак, але зараз його шовковий жилет був розстебнутий, краватка збилася під ліве вухо, а круглі, витрішкуваті очі кольору каламутної дніпровської води благали про милосердя.

— Гнате Охрімовичу! Рятівнику! — заволав Зайцев ще від воріт, ледь не знісши плечем щойно поправлену хвіртку. — Катастрофа! Справжнє чортовиння! Кінець моїй «Пальмірі», кінець моїй репутації, кінець моєму життю!

— Аполлоне Карповичу, — Шевченко підвівся зі сходинки, звичним рухом сховав ніж у кишеню й підібрав поли піджака. — Якщо у вас на кухні знову скисло добове молоко, то це до ветеринарного нагляду. Якщо постоялець пішов геть, не заплативши за свічки це до мирового. А якщо ви помираєте, то не на моєму моріжку: тут земля сира, застудите нирки й псуватимете мені краєвид.

— Який мировий! Які свічки! — Зайцев упав грудьми на перила веранди, хапаючи ротом повітря, мов викинутий на берег короп. — Купець зник! Наш найбагатший гість! Павло Аристархович Верещагін, лісопромисловець із Херсона! З номера дванадцять на другому поверсі!

— Ну то й слава богу, — знизав плечима Гнат. — Менше хропітиме.

— Та як зник! — закричав готельєр так, що з сусідньої вишні спорхнули горобці. — Двері замкнені зсередини на ключ і важку дубову засувку! Ключ стирчить у шпарині! Вікно зачинене на мідний шпінгалет! На підвіконні цвіте столітник у глиняному горщику не зрушений ані на міліметр! А людини немає! Речі тут, бобровий опанча за триста рублів висить, золотий годинник «Буре» цокає на комоді, чоботи в коридорі почищені стоять, а самого Павла Аристарховича... ніби вітром здуло! Чи в кватирку висмоктало, чи чорти в пекло крізь паркет утягли!

Реіко через паркан уважно спостерігала за готельєром. Її пальці плавно клацнули піхвами катани, заганяючи лезо на місце:

— Аполлоне Карповичу, чи є в номері камін або вентиляційна шахта, здатна пропустити дорослу людину?

Зайцев закліпав, ошелешено звівши погляд на даму: — Який камін, пані? Голландські печі в нас, кахляні! Душник у стіні всього завширшки в три вершки, хіба що пацюк пролізе! А найстрашніше... найстрашніше те, що внизу в ресторані сидить Корній Свиридович Бублик із двома прикажчиками й сокирою!