Справа №1 про аптекарський каламар.

15 березня 1912 року, четвер. 08:30. Кременчук, вулиця Городова, садиба Гната Шевченка.

Весняне сонце в Кременчуці мало вигляд тьмяного мідного п’ятака, що застряг у мокрій клоччі хмар. Гнат Охрімович Шевченко сидів у плетеному кріслі на веранді свого одноповерхового будинку, тримав у пальцях порцелянову чашку з настоєм сухого липового цвіту й щиро сподівався, що людство хоча б сьогодні дасть йому спокій.

Спокій коштував спадщини батька-лікаря. Батько, покійний Охрім Демидович, сорок років витягував харківських купців із холери, сухот і черевного тифу, заробив репутацію святої людини, чималий капітал у процентних паперах і помер разом із молодшим братом Гната від банальної весняної інфлуенци лише тому, що вперто лікував її гарячим молоком із содою, стверджуючи: лікарі на застуду не хворіють, це суперечить медичній логіці. Гнат, відслуживши двадцять років у харківському розшуковому відділенні, виніс із родинного склепу два твердих переконання: по-перше, фахова самовпевненість убиває надійніше за каторжний ніж, а по-друге, після сорока років чоловік має право сидіти на веранді й мовчки дивитися, як тане бруд.

Тишу розірвав різкий, сухий свист. Потім іще один. Шевченко навіть не повернув голови, лише повільно прикрив повіки.

За парканом, у саду сусіднього чотирикімнатного будинку, що колись належав покійному лісопромисловцю Смирнову, тренувалася пані Реіко Морозова. Вона робила це щоранку о пів на дев'яту і щовечора в сутінках, якщо над містом не йшла злива.

Гнат скосив око крізь голі гілки вишняку. Пані Морозова: дочка покійного дійсного статського радника Морозова, дипломатичного чиновника місії в Токіо, та японки зі збіднілого роду Морі. Вона рухалася вздовж грядки з торішньою капустою так, ніби під ногами в неї був паркет петербурзького Ермітажу, а не кременчуцький суглинок. На ній було темне, дивовижно припасоване вовняне плаття без турнюра, підкочене рівно на два вершки вище щиколоток, а в руках був прямий тренувальний клинок із важкого білого дуба, боккен. Свист розсікав сире березневе повітря з педантичністю годинникового механізму.

— Пані Реіко, — не підвищуючи голосу, промовив Гнат у простір між мокрими штахетами. — Якщо ви розрубаєте ще один мій топінамбур, я подам позов мировому судді за псування коренеплодів.

Свист урвався. Дерев'яне лезо застигло за дюйм від торішнього сухого стебла. Реіко опустила зброю, звела погляд на Гната: спокійний, з легким прижмуром темних очей, у яких харківський слідчий зі стажем за цілий рік сусідства так і не зміг прочитати жодного звичного людського страху.

— Доброго ранку, Гнате Охрімовичу, — відповіла вона бездоганною, дещо надто літературною мовою, якою в провінції розмовляли хіба вчителі гімназій. — Топінамбур не постраждав. Траєкторія зупинилася за пів вершка. Крім того, ранкова гімнастика прискорює лімфообіг. У вашому віці сидіти три години в сирості без руху це прямий шлях до подагричного артриту, про який ваш шановний батечко написав цілий розділ у «Віснику земської медицини».

— Мій батечко помер від упевненості, що протягів не існує, — меланхолійно відказав Шевченко, відпиваючи ковток липи. — Тому я уникаю і руху, і медичних теорій.

— Ваша апатія штучна. Це просто форма міщанського протесту проти дієвого життя.

— Це не апатія, шановна пані. Це приватна власність і законна відставка.

Договорити він не встиг. З боку Олександрівської вулиці, розбризкуючи драглисту руду кашу, вилетіла прольотка на гумових шинах. Коні були замилені, візник нещадно лупив батогом по худих крупах, а на задньому сидінні, вчепившись у шкіряний передок обома руками, підстрибував огрядний добродій у хутряній ротонді нарозхрист. Прольотка різко загальмувала біля паркана Шевченка. Грязь із-під коліс рясно заляпала щойно побілені стовпчики хвіртки.

— Гнате Охрімовичу! Рятуйте! Бога ради, Гнате Охрімовичу! — заволав добродій, ледь не вивалюючись із прольотки в багнюку. Його циліндр з'їхав набік, дорогий шовковий шарф висів слимаком, а круглі щоки тремтіли так, ніби всередині в нього здетонував паровий котел.

Шевченко важко, з хрускотом у попереку підвівся з крісла.

— Йосип Маркович Гурарій, — тихо прокоментував він собі під ніс. — Купець першої гільдії, власник найкращої махорки в Полтавській губернії. Судячи з темпу, його фабрика або згоріла, або завинила акцизному управлінню десять тисяч.

Реіко не рушила з місця. Вона лише перехопила боккен лівою рукою за спину, виструнчившись, як струна.

Гурарій захекано ввалився у хвіртку, не помічаючи багнюки на своїх лакованих калошах:

— Гнате Охрімовичу! Лихо! Скриня... вогнетривка шафа братів Шорер у моїй головній конторі! Чисто! Вісім тисяч чотириста рублів! Папери казенного замовлення, гербові марки, золото! Пристав другої частини вже там, топче все своїми жандармами, як ведмеді на ярмарку! Савелія Лукича повезли до кутузки!

— Обермейстера? — Шевченко насупився. — Вашого головного бухгалтера? Йому ж під сімдесят. Він кашляє від власного тютюнового пилу так, що шибки бряжчать. Який із нього грабіжник?

— Пристав каже що прямий! — закричав Гурарій, витираючи лоб брудною рукавичкою. — Каламар перекинутий! Сліди від чорнила просто до його столу! Ключ у сейфі стирчав! А головне... Гнате Охрімовичу, душа горить! Якщо пристав опечатає контору і почне читати книги... Там же друга книга! Для податної інспекції! Мене ж по миру пустять! Візьміться, ви ж у Харкові такі вузли розплутували! Триста рублів сріблом просто зараз, і двісті після того, як знімете зашморг із контори!