П'ЯТНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ

П’ЯТНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ

Шеф-інспектор Беддінґтон гордо стояв серед працівників музею у ледь затишному кабінеті директора Гоберлі. Його погляд переможно ковзав по обличчях присутніх.

Довкола панував спокій.

Не було вже поліцейських, які безладно ходили коридорами, займаючись своїми справами. Не було експертів, що оглядали місце злочину. Не було й тіла, яке вже знайшло спочинок на міському кладовищі.

Я ловив себе на тому, що шеф-інспектор раз у раз переводив погляд на Ганса.

Усі чекали, як саме він поставить у цій справі крапку.

Пан Гоберлі уважно оглядав присутніх, ніби й досі стежив за дисципліною. Поруч із ним стояла Елеонора. Емілія — ближче до шеф-інспектора, а в кутку сиділа пані Руф, від якої Джон щоразу трохи відсувався.

— Отже, — пролунав урочистий голос шеф-інспектора, — справа про вбивство охоронця офіційно закрита.

Усі, затамувавши подих, спостерігали за кожним його жестом.

— Підступний убивця весь цей час був посеред нас, — продовжив він. Його погляд знову на мить затримався на детективі. — Але він учинив самогубство, позбавивши себе честі бути сьогодні тут присутнім. На підтвердження моєї теорії він залишив зізнання.

— Це не міг бути він, — під очима старенької пані Руф блищали сльози. — Я не можу повірити!

— На жаль, пані, це правда.

— Не волайте біля мене, заради Бога! — гаркнув Джон.

— Він був наймилішою людиною, яку я знала! — ледь не ридала жінка.

— Але як? — запитала пані Брефен.

Я спостерігав за Гансом. Він увесь час уважно слухав, не промовивши жодного слова.

Біля дверей цокав годинник, ніби відраховуючи хвилини до чогось важливого.

— Він, — продовжив шеф-інспектор, та детектив обірвав його на півслові.

— Він не винен.

Запала тиша.

Усі погляди миттю звернулися до Ганса.

Шеф-інспектор звів брови. Емілія підняла палець, ніби хотіла щось сказати, однак промовчала.

— Що ви у біса верзете?

Ганс спокійно відставив чашку.

— Дозвольте почати із самого початку, — детектив відсунув чашку трохи далі.

Він підвівся й обвів поглядом усіх присутніх.

— Пані Джейс була першою, хто знайшов тіло. Вона викликала поліцію та зателефонувала директору Гоберлі.

Жінка кивнула, не відводячи від нього погляду.

— Не секрет, що Генфілда отруїли. Гіркий запах мигдалю в чаї спочатку могли сприйняти як випадкову деталь. Проте експертиза підтвердила наявність ціаніду. Класичний спосіб убивства.

— Досі важко в це повірити, — Емілія сперлася на крісло.

— Люба, — пані Руф узяла її за руку.

— Але хто міг його отруїти? — здивовано запитала Елеонора.

— Людина, яку цікавило тільки одне — корона, — відказав Ганс. — Злочин був спланований до найменших дрібниць. Саме тому ми не знайшли слідів проникнення. Злочинець увійшов до музею безперешкодно.

— Але Генфілд точно помітив би його, — зауважив Гоберлі.

— Ви абсолютно праві, це й наштовхнуло мене на простий висновок.

Ганс на мить замовк.

— Я зрозумів, що шукаю відповідь не там, де потрібно. Вона виявилася напрочуд простою. Гляньмо на поведінку Генфілда.

— Що не так з його поведінкою?

— Вона зовсім нелогічна, як на охоронця. Замість того, щоб викликати поліцію, надходить запит на вимкнення сигналізації. До того ж, зникає карта пам’яті. Виходячи з цього, його поведінка стає надмірно логічною з протилежного боку. З боку злочинця. З цього можна зробити простий висновок — охоронець Генфілд сам був співучасником злочину.

Усі завмерли. Пан Гоберлі міцніше стиснув сигару й сперся на стіну.

— Нісенітниця, — відмахнулася Елеонора. — Генфілд точно не пішов би на таке.

— Саме відсутність слідів проникнення у поєднанні з настільки вправно виконаним планом навела мене на цю думку. Іноді закохані люди здатні на жахливі речі.

— Припустімо, — сказав шеф-інспектор. — Генфілд був його співучасником. Тоді все просто: Роджер отруїв його, а потім наклав на себе руки.

— Ваша теорія щодо Роджера, як і попередня теорія щодо директора, була справді міцною, — погляд детектива ковзнув по Гоберлі. — Він приховував фінансові труднощі музею, поводився надто підозріло і, що ще гірше, був залежним від казино. Проте саме казино стало його алібі — завдяки пану Джону, який мав люб’язність розповісти нам, куди зникають гроші директора.

— Це вас не стосується! — гаркнув директор.

— Мене стосується все, що я вважаю важливим.

— І пан Джон теж виявився дуже цікавим кандидатом. Алкоголізм, минулі крадіжки у музеях, складний характер. Однак саме перша риса зіграла на його користь, адже в ніч убивства він ретельно допомагав директору Гоберлі спустошувати пляшки у барі.