ЧОТИРНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ

ЧОТИРНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ

Новий світанок Ганс зустрів з особливим ентузіазмом. Прокинувшись, я застав його за читанням моїх останніх записів про музейну справу.

Детектив повільно перегортав сторінки, вдумливо перечитуючи кожен рядок. Раз у раз мені здавалося, що він навіть переставав дихати.

На столі поруч з ним уже були розкладені шахові фігури.

— Чудово, — врешті мовив Ганс. —  Сідайте, жахливо хочу зіграти. Ваші записи стають дедалі небезпечнішими.

— Це чому? — я обережно сів навпроти нього.

— Незабаром читачі забудуть, що справа була моєю.

— Облиште.

— Приємно бачити, як ви вдосконалюєтеся.

— Надто гучно сказано, — ледь усміхнувся я.

Однак глибоко в душі я щиро зрадів такому компліменту. Моя ініціатива записувати й публікувати наші справи в газетах та журналах виявилася не марною.

— Анітрохи. Однак є маленький нюанс.

Я вже було приготувався почути довгоочікувану критику, яку мій друг вельми нечасто собі дозволяв.

— Уважно слухаю, пане Критик.

— Вам доведеться покинути своє затишне ліжко й віддати перевагу музею.

Схоже, його слова на мить розбили мій світ. Я ледь помітно закивав головою.

— Гадаю, ви чудово знаєте, що це останнє, чого я хочу о сьомій ранку.

— Проте ми вже ближче до розгадки, ніж позавчора.

— То це воно не дає вам спати?

— Ви зараз говорите так, ніби не знаєте мого режиму.

Невдовзі переді мною вже стояла кава. Її легкий пар повільно розчинявся в повітрі.

Перші світанкові промені торкнулися стін, змусивши Ганса вимкнути лампу.

Ми нарешті почали гру.

— Дебют Гроба? — здивувався я. — Ви, друже, не перестаєте дивувати.

— Шахи допомагають мислити, а зміна стратегії — бачити те, що пропустив. Гляньте, як чудово видно кожну фігуру. Мені не варто було дивитися так довго в один бік.

Його слова змусили мене на мить замислитися.

Я майже одразу впіймав його думку.

— Бачите, друже, ви зробили хід ферзем — сміливий, але відкрили лінію для мого слона. Ваша помилка — це сподівання на те, що я не помічу.

— Прокляття! Знову поразка.

Ганс обережно скинув мого короля додолу.

— Чергове усвідомлення цього й було важливим, — тихо додав детектив.

Я повернувся на ліжко. Ганс продовжив сидіти в улюбленому кріслі-гойдалці. Поскрипування давно вже перестало мене дратувати.

— Це інший тютюн, — підмітив я. — Племінник передав вам дещо легший.

Він усміхнувся.

— Не знав, що ви вже навчилися відрізняти сорти тютюну.

— З вами й не такого можна навчитися.

Він повільно підніс сірник до люльки. Невдовзі кімнатою заклубочився густий дим.

— Гарний аромат, — додав я.

— Друже, вам неодмінно теж потрібна люлька.

— І племінник-постачальник.

Детектив розсміявся. Він обережно склав усі мої записи у правильному порядку й повернув їх до шухляди.

У голові одна за одною спливали картини вчорашнього дня: мертве тіло, пані Барбара Шмідт, тріумфальне обличчя Беддінґтона.

Легкий звук чашки, поставленої на блюдце, повернув мене до кімнати.

Допивши чай і відклавши люльку, Ганс неспішно випростався. Настав час його незмінного ранкового ритуалу — зав’язування метелика.

— Є одна цікава річ, — почав він.

Ранкове світло ледь відбивалося у старому дзеркалі.

— Уважно слухаю.

— Шеф-інспектор  Беддінґтон учора заарештував одного чоловіка.

— Що то був за чоловік? Наш злочинець?

— Якщо пам’ятаєте загадку з Постгассе, 14. Саме його й заарештували.

— Але він зовсім ніяк не причетний до цієї справи?

— Майже. Ходімо, друже, — за хвилину мовив детектив.

Ледве поборовши нав’язливе бажання запитати про висновки вчорашнього дня, я рушив слідом за ним.

Сирість ранкового під’їзду змусила мене мимоволі здригнутися. На мій подив, на вулиці було дуже людно. Навіть о такій порі всі вже кудись поспішали.

— Можу дозволити собі поставити вам одне запитання? — глянув я на Ганса. — Чому ми йдемо туди так рано?

Він на мить промовчав, глянувши на небо.

— Сподіваюся побачити там одну людину.

— Убивцю?

— Дуже ймовірно.

— Кого тоді?

— Скоро побачите.