ТРИНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ

ТРИНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ

Я підійшов до дверей квартири Барбари Шмідт і постукав. Ганс став поруч і натиснув на дзвінок. Я глянув на нього, потім на дзвінок.

Старі двері прочинилися. У проході показалася літня пані.

— Хто мені двері ламає, негідники? — її погляд ковзнув по нас.

— Пані Шмідт, — почав я. — Це детектив Ганс. Як я й казав, ми розслідуємо смерть вашого сусіда.

— Вітаю, пані, — кивнув Ганс.

— О, так! Це ви, Пауле. Прошу, проходьте.

Ми обережно увійшли всередину.

Жінка грюкнула дверима й швидко замкнула їх, ніби від когось переховувалася.

У старій, скромній квартирі самотньої жінки витав чарівний аромат домашнього печива. На стінах висіло кілька чорно-білих портретів різних людей. Судячи з усього, її родичів.

Вона провела нас до вітальні.

Вмостившись у плетеному кріслі, детектив уважно оглянув кімнату. Його погляд ковзнув по кожній дрібниці.

Невдовзі жінка принесла нам чай і чималу миску печива.

— Чарівно, — коротко усміхнувся Ганс. — Пані Шмідт, прошу, сідайте.

Жінка швидко глянула на нього, потім обвела поглядом кімнату й зрештою сіла.

— Перепрошую за безлад, — мовила вона. — Нічого не встигаю.

— Пані Шмідт, — обережно почав Ганс, — Пауль сказав, що ви могли бачити щось важливе.

— Так! — жінка ледь не підхопилася з крісла. — Бідолашний хлопець. Це маніяк, пане детектив. Я бачила маніяка!

Детектив пильно глянув на жінку.

— Будь ласка, не поспішайте. Ви когось бачили, так?

Пані Шмідт жваво кивнула.

— Він постукав у двері Роджера. Той відчинив, і вони про щось розмовляли.

— Ви не чули розмови?

Жінка похитала головою.

— На жаль, ні. Потім він увійшов за Роджером до квартири.

— Де ви були в той момент?

Вона на мить замовкла, глянувши детективу у вічі.

— Напевне, поливала квіти в під’їзді.

— Це був чоловік? Ви бачили його обличчя? — запитав я.

Пані Шмідт на мить замислилася.

— Ні. Але це був низький чоловік із довгим волоссям. Як ті гітаристи у фільмах. Тільки цей був маленький.

— У що він був одягнений?

Жінка втупилася поглядом у миску з печивом.

— Темне пальто. Так, і капелюх. Було досить темно.

— Ви не знаєте цієї людини?

— Пане Пауль, навіть якщо я знаю третину Відня, це не означає, що знаю всіх.

— Ви не запам’ятали хоча б приблизного часу?

— Ні. Мій годинник, схоже, помер, — вона знову глянула на стіл. — Ви навіть не торкнулися печива!

За мить ми з Гансом уже чемно жували чудове печиво з шоколадними крихтами. Пані Шмідт налила чай у три чашки.

Помітивши, як детектив спостерігає за парою над чашкою, я міг точно сказати, що він про щось думає. Щоправда, гадки не мав, про що саме.

— Ви часто спілкувалися з Роджером? — запитав Ганс, обережно взявши чашку.

— Він часто заходив до мене. Дуже хороший хлопець. Завжди був готовий допомогти. Він так і не встиг полагодити той клятий годинник.

— Він не розповідав, що чекає гостей?

— Не пригадую такого. Думаю, ні. Але хтозна, чи він усе мені розповідав.

Я обережно підвівся з крісла й підійшов до стіни.

Серед портретів висів маленький запилений годинник. Схоже, пані Шмідт навіть не помітила, що я роблю. Обережно знявши кришку, я глянув на механізм.

— Здається, тут просто потрібно замінити батарейку.

Жінка здивовано глянула на мене.

— Дякую, Паулю, — ніяково усміхнулася вона.

Я повісив годинник на місце й повернувся до Ганса.

— Візьміть ще печива, — додала пані Шмідт.

— Ви чули новини з музею?

— Про те жахливе вбивство? Хто ж не чув. Роджер розповідав про це.

— Він казав щось конкретне?

— Що загиблим є його близький друг Генфілд. Здається, більше нічого.

— Дякуємо, пані Шмідт, — детектив підвівся й ледь схилив голову. — Ви нам дуже допомогли.

— Справді?

— І дякую за чудове печиво.

Вона щиро усміхнулася.

Двері за нами тихо зачинилися.

Я ще раз озирнувся на квартиру Барбари Шмідт.

Ганс повільно рушив до сходової клітки. Його погляд вкотре торкнувся дверей квартири Роджера. На мить мені здалося, що він увійде. Проте більше йому там нічого було шукати.