ДВАНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ

ДВАНАДЦЯТИЙ РОЗДІЛ

Ми повернулися додому. У моїй голові ще довго виринали образи похмурих залів — безліч картин і скульптур, які радше виглядали важливими свідками, ніж витворами мистецтва.

Як би дивно це не звучало, я розумів: сам музей бачив і знає набагато більше за нас. Однак він вічно мовчатиме.

— Гарний вечір, — видихнув Ганс.

Я не відповів. Схоже, навіть не почув його слів.

— Обмірковуєте справу? — запитав він.

— Так. Думаю, чи нічого ми не пропустили.

Ганс усміхнувся й кивнув.

— Гадаю, ви скоро розкриєте справу самостійно.

— Знущаєтеся? — глянув я на нього.

— Зовсім ні. Я бачу ваші намагання. Вони мене вражають.

Мій погляд на мить затримався на другові. Я потер підборіддя й глянув у вікно.

— Скажіть чесно, — я знову перевів погляд на Ганса. — Ви ж уже все з’ясували. Так?

— Чому ви, друже, так вважаєте?

— Тому що я знаю вас.

Він усміхнувся й сів у своє улюблене крісло-гойдалку.

— На жаль, не цього разу.

Він узяв до рук чашку чаю.

— О, чудовий аромат. Мені так подобається цей новий чай.

Я також налив собі чаю й умостився на дивані. Мій погляд упав на ранкову газету, яку я так і не встиг прочитати. Поруч уже лежав свіжий вечірній випуск.

Я помітив цікавий заголовок: «Справа у музеї»

— Гляньте, друже, як активно працює віденська преса. Уже все написано.

— Можу навіть передбачити заголовки: «Поліція та детективи безсилі. Злочинець утік із короною до Сирії». А нижче — погода на завтра.

— Записуватися у чаклуни вам, друже, ще рано, — ледь усміхнувся я. — Але потенціал у вас чудовий.

— Після такого злочину газетам буде про що писати. А після розкриття — ще більше.

Я кивнув і перегорнув сторінку.

— Директор Гоберлі пообіцяв чималу нагороду тому, хто знайде корону.

— Погоджуюся з шеф-інспектором. Пан Гоберлі — дивак.

— Якби я випадково знайшов корону й знав її справжню вартість, — замислився я. — Гаразд, не продовжуватиму. Це й так очевидно.

Ганс повільно почав переставляти предмети на столі. Перо опинилося біля підсвічника. Чайник — біля скриньки. Записник — поруч із латунною фігуркою Водолія.

— Не здивуюся, якщо він сам програв корону в казино, — додав я.

Мої слова змусили Ганса завмерти. Він ще мить тримав у руці настільний годинник, а потім поставив його біля маленького портрета Катерини. Потім повільно перевів на мене погляд.

— Так, ваші сірі клітини добре працюють, — задоволено мовив він. — Однак характер директора не зовсім відповідає поведінці людини, яка могла б це скоїти.

— Чому ви так думаєте?

— Я уважно спостерігав за кожним. Навіть якби директор і зміг провернути таку справу, він не зміг би довго залишатися в тіні. Рано чи пізно неодмінно себе видав би.

— Гадаю, ви маєте рацію.

— Але я не можу відкидати вашу версію. Нам потрібно просто зрозуміти.

— Якби ж це було просто.

— Я сказав, що це просто, а не легко, — хмикнув Ганс.

— Мене збиває з пантелику те, що кожен міг це зробити. У кожного був мотив, але ні в кого немає алібі.

— Ви мислите у правильному напрямку. Однак не зовсім праві.

Я знову глянув у вікно.

— Але нам не вистачає доказів.

На ці слова Ганс нічого не відповів.

Його погляд знову ковзнув по столу й на мить затримався на портреті.

— Не хвилюйтеся, друже, — зрештою мовив він. — Здається, ми близькі до розгадки.

Ганс загасив свічки, і невдовзі ми розійшлися спати.

Крізь сон до мене долинули кроки й скрип вхідних дверей. У ранковій тиші лунало цокання годинника. Лише п’ята ранку.

— Вибачте, я не хотів вас розбудити, — прошепотів Ганс.

— Усе гаразд. Я вже майже звик до вашого режиму.

Детектив зняв пальто й акуратно повісив його на вішак.

— Куди ви ходили?

— На прогулянку.

— Так рано?

— Просто раніше мені таки вдавалося вас не розбудити.

Через якийсь час ми вже пили чай.

— Ви часом не ходили до музею?

Він лише кивнув, не відводячи погляду від чашки.

— Не думаю, що злочинець справді наважився б повернутися  вдруге, — зауважив я.

— Ви праві.

— Чому ви тоді пішли туди?