ДЕВ'ЯТИЙ РОЗДІЛ

ДЕВ’ЯТИЙ РОЗДІЛ

Заклавши руки за спину, детектив зробив кілька кроків ліворуч, не відводячи очей від даху музею. Його рухи нагадали мені крабову ходу. Я спостерігав за ним, час від часу поглядаючи на дах.

— Жодної мотузки, Гансе, — нарешті мовив я.

Він коротко глянув на мене й продовжив крокувати навколо музею.

— Її тут і не повинно бути. Поліція вже це робила, однак варто переконатися двічі.

— А що тоді ви шукаєте?

— Якби вас ввічливо попросили обікрасти музей і отруїти охоронця, як би ви діяли?

Його дивне запитання застало мене зненацька. На мить замислившись, я знову глянув на вершину будівлі.

— Ви б точно не лізли на дах, — усміхнувся детектив.

— Тоді чому ви туди дивитеся?

— Сонце гарно відбивається.

З музею вийшов шеф-інспектор Беддінґтон.

Я одразу помітив його здивований погляд у наш бік. Поспостерігавши за нами, він таки не витримав.

— Ніхто не ліз через дах. Я вже перевіряв, — кинув він.

Детектив промовчав, зробивши ще кілька кроків праворуч.

Довкола музею лежала невелика територія з кількома деревами, відокремлена високою огорожею. Облишивши дах, Ганс почав марширувати біля паркану. Здавалося, ніби ми на варті.

Повільно відмірюючи периметр кроками, він не зводив очей з огорожі. Пробираючись під гілками, детектив дійшов до кута.

Невдовзі він обійшов усю територію.

— Чудово, — нарешті зупинився він.

— Що чудово?

— Нічого не знайшов. Саме це й чудово.

— Ви радієте, що нічого не знайшли?

— Ми щойно виключили безліч можливих версій.

Детектив замислено глянув на вулицю, де один за одним мчали автомобілі.

Він рушив до вхідних дверей.

— Які у вас теорії, друже? — запитав він, зупинившись біля кабінету директора Гоберлі.

— Ми ще не перевірили одну людину, — задумливо мовив я. — Тому поки що рано когось звинувачувати.

Моя відповідь його неабияк потішила.

— Ви досить точно сформулювали, — сказав детектив, кілька разів смикнувши дверну ручку.

Нахилившись, він уважно вдивився в замок.

— Злочинець міг зламати замок?

— Не думаю. Хочу ще уточнити кілька речей.

Облишивши двері, ми покрокували до зали. Ганс швидко окинув поглядом ряди картин, а я спостерігав за безмовними обличчями на полотнах.

— Гаразд. Ходімо.

Він жваво рушив у кінець коридору, до задньої частини музею. Я вже знав, куди він прямує.

Детектив зупинився біля дверей до сховища, де була корона. Його рука торкнулася холодної ручки старих дверей. За мить ми увійшли всередину. Я знайшов вимикач, який розсіяв темряву.

Сире приміщення було ще менш привітним, ніж минулого разу. Попереду стояв прочинений сейф.

— Краще перевірити двічі, — тихо сказав Ганс і підійшов ближче.

Схилившись до замка, він глянув у щілину.

— Його могли зламати?

— Ви ж самі знаєте ці підступні сейфи. Проте слідів злому немає, отже сейф просто відімкнули.

— Схоже, ця деталь говорить не на користь директора.

— Не будемо поспішати, друже.

Ми ще кілька хвилин оглядали кімнату. Раптом детектив попрямував до виходу.

Біля вхідних дверей стояв шеф-інспектор Беддінґтон. Він уважно читав щось у своєму записнику.

— Працівники вже розійшлися? — запитав Ганс.

— Так. Якщо потрібно, я маю записані адреси та дані, — відказав шеф-інспектор. — Маєте когось на прикметі?

Ганс відповів не відразу.

— Маю.

Через хвилину Ганс уже вмостився на дивані. Задумливо дивлячись перед собою, він потер руки.

Шеф-інспектор дістав записник і почав жваво гортати сторінки.

— Гадаю, я знаю, кого ви хочете навідати, — сухо мовив шеф-інспектор.

— У протилежному випадку я б здивувався.

Шелест сторінок час від часу перебивав розмірений бій годинника.

Я підійшов до вікна. Біля нього стояла стара шафа з вішалкою. Червоне пальто на ній ніби сперечалося з блідо-зеленим килимом.

Оглянувшись, я зустрів проникливий погляд Ганса.

— Друже, ви молодець. Чудово, — задоволено сказав детектив.

Я спантеличено глянув на нього. Шеф-інспектор повільно підняв очі. Ми кілька секунд дивилися на Ганса, який незворушно поправив метелика.

— Ви про що?