ВОСЬМИЙ РОЗДІЛ

ВОСЬМИЙ РОЗДІЛ

Розхитуючись на старому кріслі, яке і без мене ледве трималося, я спостерігав за Гансом. Він раз у раз звірявся з годинником. Врешті заплющив очі й відкинувся на спинку дивану.

— Друже, мені здалося, ви хвилюєтеся, — коротко усміхнувся я.

Детектив уловив легку іронію у моїх словах.

— Дурниці. Мене бентежить, чи прийде наш гість вчасно. Ще хвилина.

Двері відчинилися. На порозі стояла невисока жінка. На перший погляд вона нічим не вирізнялася. Вона обережно увійшла та сіла навпроти детектива.

Їхні погляди кілька разів зустрілися.

— Поліцейський сказав, що ви хочете мене бачити, — мовила вона.

За дверима ледь почулася чиясь розмова. Здавалося, серед голосів я впізнав шеф-інспектора Беддінґтона.

Ганс обережно поставив чашку на стіл і, відкинувшись на спинку крісла, уважно спостерігав за нею. Я спіймав себе на думці, що не хотів би опинитися на її місці.

— Перепрошую, я ще не запропонував вам чаю, — Ганс налив чаю й поставив чашку перед нею.

— Дякую, пане детектив.

Жінка зігріла долоні об гарячу чашку. Випивши трохи чаю, вона помітно розслабилася.

— Пробачте, але ви здаєтеся втомленою.

—   Дурниці, — відказала жінка. — Просто вчора затрималася довше на роботі. Самі розумієте, виставка.

Детектив ствердно кивнув.

Виставка, про яку весь час торочив директор Гоберлі, не давала працівникам спокою.

У коридорі рипнули колеса візка. Хтось обережно перевозив запаковану картину. Елеонора мимоволі перевела погляд на двері.

— Обережніше з рамою... — майже пошепки промовила Елеонора, ніби сама до себе, і лише тоді зрозуміла, що сказала це вголос.

— О котрій годині ви вчора повернулися додому?

— Близько десятої я вже спала.

— Досить точно пам’ятаєте час, — зауважив Ганс.

— Професійна звичка.

— Як мені відомо, ви довше за всіх працюєте в музеї.

— Мабуть, так.

Ганс спіймав на собі її погляд.

— Як ви спілкувалися з Генфілдом?

— Досить близько, — вона швидко опустила очі й відвернулася.

— Можете розповісти конкретніше, будь ласка?

Жінка мовчала. Здавалося, вона зважувала кожне слово.

— Ми добре ладнали.

— Ваші стосунки виходили за межі роботи?

Жінка промовчала. Її губи напружилися.

— Дозвольте запитати прямо. Він був у вас закоханий? — обережно запитав я.

Вона роздратовано глянула на мене, так і не давши відповіді.

За дверима лунали кроки. Здалося, ніби хтось наближається, але ніхто так і не увійшов.

— Пані Брефен, у вас хороші стосунки з колективом? — детектив перервав паузу.

— Гадаю, краще запитати у них. Я, власне, ні з ким не конфліктую.

— Що скажете про пана Гоберлі? Він хороший директор?

Вона ненадовго замислилася й кивнула.

— Звичайно, бували конфлікти, — задумливо мовила жінка. — Але він уміє зрозуміти інших. Щоправда, мені здається, він дещо приховує. Вибачте, я не мала вам цього розповідати.

— Розкажіть, будь ласка, що ви маєте на увазі? Запевняю, він нас не чує.

Пані Брефен мовчала кілька секунд, ніби зважуючи, чи варто продовжувати. Її пальці повільно крутили обручку.

— Минулого року музей пережив серйозні фінансові труднощі, — врешті відповіла вона.

— І як це позначилося на роботі закладу? — я пильно глянув на жінку.

— Нам доводилося економити майже на всьому.

— Ви вважаєте, це відповідальність директора? — запитав Ганс.

— Не мені про це судити.

— Зрозуміло.

— Директору не варто знати про цю розмову, — сказала вона. — Якщо ви розумієте, про що я.

— Наша розмова залишиться між нами.

На її обличчі майнула ледь помітна усмішка. Вона відвернулася, ігноруючи пильний погляд Ганса.

— Пане детектив, — вона завагалася.

— Так, пані?

— У вас є підозрювані? — вона повільно провела великим пальцем по краю чашки.

Ганс не відповів одразу.

— А у вас?

Вона похитала головою. На якусь мить мені здалося, що це запитання не застало її зненацька.

— Я ж не веду розслідування.

— Жодних здогадок? — не вгавав я.

— Не можу підозрювати колег, — відказала вона. — Важко уявити, що хтось із них здатен на таке.