СЬОМИЙ РОЗДІЛ

СЬОМИЙ РОЗДІЛ

Директор Гоберлі сидів навпроти шеф-інспектора Беддінґтона. Годинник у кабінеті відраховував секунди.

 Не витримавши, Гоберлі дістав сигару.

— Отже, поки що жодних успіхів, шеф-інспекторе?

Той похитав головою.

— Такі справи не розкривають за один ранок, — відказав він.

— Скажу відверто, — погляд директора ковзнув по шеф-інспектору.

— Мені не подобається ваш детектив.

Беддінґтон звів брови.

— Він має вам подобатися?

— Я маю на увазі його ставлення. Йому байдуже.

— Ви помиляєтеся, пане Гоберлі. Я довго з ним працюю, він унікальний слідчий.

— Ви справді так вважаєте? У сусідній кімнаті тіло, а він запитує про зовсім незрозумілі речі. Це, по-вашому, хороший слідчий?

— Не робіть поспішних висновків.

— Ви розумієте масштаб цієї справи? Одна корона коштує чи не більше, ніж увесь цей музей.

— Заспокойтеся. Поліція працює, детектив також.

Хмара густого диму лягла на стіл.

— Якщо корона не знайдеться, — повільно додав Гоберлі. — Я особисто посприяю вашому звільненню.

Шеф-інспектор кинув на нього хижий погляд і вийшов з кабінету.

Помітивши нас, він підійшов.

— Цей Гоберлі скоро мене доведе, — гаркнув він.

— Його також можна зрозуміти, — сказав я.

— Пауле, він щойно пригрозив мені звільненням.

— Ми цього не допустимо.

— Друже, — глянув Ганс на шеф-інспектора. — Скажіть Роджеру Генкену, що я чекаю його у кабінеті.

Кімната для допитів знову зустріла нас тим самим холодним світлом.

Шеф-інспектор  запросив до нас охоронця Роджера Генкена. Це був невисокий, міцний чоловік середнього віку. У темному волоссі вже помітна сивина. Обличчя — похмуре, зібране.

Він бадьоро увійшов до кімнати та сів навпроти детектива.

— Вітаю.

— Раді, що ви прийшли, пане Роджер.

— Що вас цікавить? — обережно запитав чоловік.

— Ваше самопочуття.

— Все гаразд, дякую.

— Де ви були цієї ночі?

— Вдома, — одразу відповів він.

— Цілу ніч? — запитав я.

Він кивнув. Його погляд перебігав від мене до Ганса.

— Як ви спілкувалися з Генфілдом?

Роджер відвів погляд. Мені здалося, що у нього під оком сіпнувся нерв. Але вже за мить на його обличчі з’явилася легка усмішка.

— Як вам сказати... Він був моїм єдиним другом тут.

— Єдиним? Ви ж, здається, давно працюєте в музеї, — здивувався я.

Роджер лише холодно глянув на мене.

— Давно. Але друзів від цього не більшає.

— Ви прийшли сюди з пані Брефен, — сказав детектив, склавши руки.

— Збіг.

Ганс кивнув.

— Бажаєте трохи чаю?

Очі чоловіка заметушилися.

— Так. Дякую.

Детектив обережно поклав перед ним чашку.

— Так дивитеся на чашку, пане Роджер.

Охоронець підняв погляд.

— Ніби очікуєте, що я туди щось підсиплю.

— Безглуздя, — відрізав той.

Ганс пильно спостерігав за співрозмовником.

— Ви курите?

— Вам що до того? Хочете запропонувати?

— Які цигарки ви курите?

Похмурий погляд ковзнув по детективу.

Він мовчки витягнув із кишені зім’яту пачку дешевих цигарок і поклав її на стіл.

— Дякую, — зміряв її поглядом Ганс.

Хрипкий кашель вирвався у чоловіка.

— Перепрошую, — буркнув він і, діставши з пачки цигарку, швидко її запалив.

— Ви завжди курите отак просто в кабінеті? — невдоволено запитав я.

— Це зараз має значення?

— Жодного, — я відвів погляд.

— Ви нічого не помічали між пані Брефен та Генфілдом?

Роджер затримав цигарку біля губ, ніби обдумуючи відповідь. Він швидко потер підборіддя й машинально потягнувся поправити краватку, якої на ньому не було.

— Він мені про таке не говорив. Та й я не сказав би, що вони були близькими.

— Ви впевнені?

— Звідки мені знати? Я не люблю пліток.

— У них були конфлікти?