ШОСТИЙ РОЗДІЛ

ШОСТИЙ РОЗДІЛ

Ми з Гансом стояли біля вікна. Я перекладав з однієї руки в іншу щойно знайдену свіжу газету.

У дворі поліцейський фотографував головний вхід до музею, час від часу занотовуючи щось у блокнот. Детектив мовчки стежив за кожним його рухом.

— Який спостережливий, — сказав я, теж уважно спостерігаючи за поліцейським.

— Так і має бути.

— Так, — кивнув я. — Схоже, він перейняв вашу звичку не поспішати.

— Буду ще більше радий, якщо це справді так.

— Поспішаючи, можна пропустити щось дуже важливе.

— Друже, я пишаюся тим, що ви це розумієте.

До поліцейського жваво підійшов шеф-інспектор Беддінґтон.

— Ось і влучний антонім до слова «спокій», — усміхнувся я.

— Він же ж англієць. Інколи їм це притаманно.

Переглядаючи цікаві статті, я раптом натрапив на одну, яка зачепила мою увагу.

— Гляньте, — тихо мовив я, демонструючи детективу маленьку статтю на передостанній сторінці. — Кілька тижнів тому в одному з музеїв Зальцбурга стався схожий випадок. Як тут зазначають: один чоловік втерся в довіру до охоронця і за його допомогою заволодів однією з картин Пабло Пікассо. Його затримали через кілька днів, але картини при ньому не було. Гадаю, він встиг її продати.

— Я чув про цей випадок. Вони затримали не того.

— Справді? — здивувався я. — Ви впевнені?

Детектив коротко кивнув. У коридорі почулися впевнені кроки. Пан Гоберлі, кинувши нам різкий погляд, кулею пронісся повз. Мені дедалі більше здавалося, що він ставиться до нас із недовірою.

— Пані Джейс, — Ганс помітив одну із працівниць біля  поліцейських, — якщо ваша ласка, хочу з вами поговорити.

За мить до нас підійшла миловидна жінка років тридцяти.

— Отже, пане детектив, я вас слухаю.

— Ви знайшли тіло, це так?

— Зранку. Це вам уже відомо.

— Як це відбулося?

— Я, як завжди, увійшла до музею та не почула його голос. Не знаю чому, але я одразу відчула, що сталося щось недобре.

— Ви завжди першою входите до музею?

— Завжди.

— Скажіть, будь ласка, ви заміжня? — запитав я.

Жінка здивовано звела брови.

— Пауле, — голос Ганса змусив мене сіпнутися.

— Це може бути важливо для слідства, — поспішив пояснити я.

— Так, — тихо мовила вона, не відводячи погляду.

Ганс коротко глянув на мене.

— Пані Джейс, ви викликали поліцію?

Вона ледь помітно кивнула.

— Спочатку поліцію, потім директора Гоберлі, — жінка ніби затамувала подих. — Мені на мить здалося, що Генфілд зараз вийде.

— Ви не могли в це повірити?

— Я не хочу про це думати.

Позаду пролунав голос. До нас підійшов другий охоронець, Роджер.

— Вибачте, що втручаюся, — перепросив він. — Еміліє, о восьмій? Як і домовлялися? — Поміж його пальців крутилася цигарка.

Її погляд затримався на ньому трохи довше, ніж я очікував.

Лише тоді вона коротко кивнула, і чоловік мовчки

рушив далі.

На мить запала тиша.

— Побачення? — вголос замислився я.

Детектив ледь зітхнув.

— Ні! Він просто хоче поговорити, — відказала жінка.

— Ще кілька звичайних запитань, — сказав Ганс. — Ви добре спали?

— Начебто так, — вона поправила волосся.

— Нікого не помітили біля музею зранку?

— Здається, якісь люди проходили повз, але це, мабуть, звичайні перехожі.

— Яка була година?

— Десь близько шостої, не пам’ятаю.

Детектив замислено кивнув.

— Які у вас стосунки з колективом?

— Я працюю тут недавно, але ні з ким не мала проблем.

— Що ви думаєте про директора Гоберлі?

Її відповідь не прозвучала одразу. Вона кілька секунд дивилася прямісінько в очі Гансу.

— Не можу нічого про нього сказати.

— Гаразд. Щодо пані Брефен?

— Вона працює найдовше з нас усіх. Мила жінка.

— Ви не конфліктували з нею?

— Чому ви так вважаєте?

— У мене є на те причини.

— Зовсім ні. Вона, гадаю, довіряє мені.

— У вас є підстави так вважати?

Пані Джейс коротко глянула на двері. Її голос прозвучав невпевнено. На мить мені здалося, що вона боїться, щоб хтось почув її наступні слова.