П'ЯТИЙ РОЗДІЛ

П’ЯТИЙ РОЗДІЛ

Перебираючи низку ключів, директор Гоберлі знайшов потрібний. Він поспішно відімкнув старі металеві двері. Вузький промінь світла проник усередину. Пан Гоберлі знайшов вимикач.

Я обвів поглядом приміщення. Перед нами була велика сира комора з десятками камер. У дальньому кутку стояв великий сейф. На його дверцятах висіла колодка, а довкола стояли стелажі з безліччю експонатів.

Ганс рушив уперед слідом за шеф-інспектором Беддінґтоном.

— Там сейф! — гукнув Девід Гоберлі, намагаючись їх наздогнати.

Директор зупинився перед сейфом і торкнувся прочинених дверцят. Здавалося, він сам боявся побачити, що за ними. Після короткої паузи чоловік потягнув дверцята на себе.

Кілька секунд він не відводив погляду від порожньої подушки всередині.

Детектив підійшов ближче.

— Вона зникла! — розпачливо сказав Девід Гоберлі. — Розчинилася!

— Коли ви це помітили? — запитав шеф-інспектор.

— Не знаю. Хвилини дві тому? Я знав, що вбивства просто так не стаються.

— Пане Гоберлі, — Ганс зміряв директора поглядом, — усі ваші ключі на місці?

Директор миттю вдарив себе по кишені й дістав зв’язку.

— Так, п’ятнадцять, — кинув він, вдивляючись у зв’язку ключів.

Детектив обвів поглядом сейф.

— Пароль і ключ, — зазначив він. — Хтось мав доступ до сейфа?

Директор звів брови.

— Довірені працівники можуть заходити у приміщення, але не торкатися сейфа.

— І ніхто не міг мати копії ключа? — запитав шеф-інспектор.

— Авжеж ні. Чи ви думаєте, що я настільки безнадійний, що дам комусь такий ключ?

Детектив коротко глянув на відімкнену колодку.

— Дозвольте поставити вам кілька запитань, пане Гоберлі, — тихо мовив Ганс. — Але повернімося до затишного кабінету.

Директор ще раз коротко глянув на сейф і рушив до виходу.

Шеф-інспектор попрямував уперед, а ми з Гансом залишилися позаду. Детектив глянув услід пану Гоберлі й опустив погляд.

— Маєте якісь здогадки? — запитав я.

— Є одна невідповідність, друже.

Невдовзі ми сиділи у просторому кабінеті директора. Погляд шеф-інспектора раз у раз ковзав по змарнілому обличчю пана Гоберлі. Ми з Гансом сиділи поруч із Беддінґтоном. Я мимоволі простежив за поглядом Ганса. Він уважно розглядав дивовижну чайну колекцію в серванті.

На столі директора стояла різьблена рахівниця, а за його спиною висіли десятки нагород поруч із безцінними картинами. Навіть меблі тут здавалися дорожчими, ніж у більшості будинків, які мені доводилося бачити.

Врешті шеф-інспектор почав розмову.

— Розкажіть про головний експонат.

Пан Гоберлі ще мить дивився на співрозмовника. Його спустошений погляд опустився.

— Золота корона, — він незграбно поправив краватку.

Здавалося, він був ладен себе нею задушити.

— Хто мав доступ до сейфа через пароль?

— Тільки я, — він глянув на мене. Погляд знову ковзнув до шеф-інспектора. — Окрім мене, ніхто не міг відкрити сейф.

— Пароль у вас?

Директор жваво пірнув під стіл і дістав потертий синій записник. Знайшов потрібну сторінку й показав її шеф-інспектору.

— Запис на місці. Ніхто його не викрав, — директор сховав записник назад у шухляду.

— Він завжди там лежить?

Пан Гоберлі завмер, не зводячи очей з детектива.

— Чому ви питаєте?

— Ви взяли його з лівого кута шухляди, а поклали у правий.

Директор нахмурився ще більше.

— Ви змушуєте мене сумніватися, пане Ганс.

— Усі працівники зараз у музеї?

— Так, — Гоберлі потер очі й торкнувся кишені піджака. Я майже певен, що він перевірив, чи на місці сигари.

— Ні. Крім одного — Джона, реставратора.

— Де він?

— Уже кілька днів зайнятий своїми справами.

— Він не з’являвся на роботі?

Директор похитав головою. Шеф-інспектор прискіпливо глянув на Гоберлі.

— А щодо Роджера Генкена? Його також немає.

Директор насупився.

— Він повинен бути.

— Кажу як є. Маєте запитання, Гансе?

Детектив відірвався від чайної колекції. Директор раз у раз переводив погляд на годинник. У мене виникало відчуття, ніби він чекає на щось.

Ганс якусь мить мовчки сидів, повільно розмішуючи чай. Здавалося, він навмисно не поспішав починати розмову.

Девід Гоберлі дивився на детектива, зовсім не розуміючи, навіщо той так довго мовчить.