РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

Минуло не так багато часу відтоді, як я почав записувати справи мого друга й колеги Ганса. Нещодавно я наважився публікувати їх у міських газетах Відня. Проте саме про цю справу я маю намір розповісти ширшій публіці.

Ця історія ще довго не полишала моєї голови. Тоді я навіть не знав, із чого вона почалася, однак згодом мені вдалося відновити перебіг подій того ранку зі свідчень очевидців.

Ганс, перечитуючи мої статті, щоразу усміхається, коли доходить до цієї історії. Причина його усмішки мені й досі невідома, однак він завжди стверджує, що ця справа таки дала йому кілька днів для роздумів.

Я й надалі неодмінно записуватиму наші захопливі справи, адже саме вони здатні розрадити нас у похмурі дні.

Тож ось із чого почалася історія про старий музей:

Перші промені світанку ледь торкалися фасадів будинків. Генфілд важкими кроками прямував до музею. Його погляд на мить затримався на черговій афіші майбутньої виставки. Великий наплив відвідувачів завжди означав довшу зміну й більше роботи.

Повз нього промчав велосипедист.

— Обережніше! — гукнув хтось грубим голосом.

Генфілд ледь устиг ухилитися.

— Навіжений.

Чоловік на мить провів велосипедиста поглядом і рушив далі.

Попереду, за поворотом, височів музей. Здалеку Генфілд легко впізнав автомобіль директора. У ранковій тиші думки одна за одною зринали в його голові.

— Доброго ранку, — почувся знайомий голос позаду.

Обернувшись, він побачив свою колегу Елеонору Брефен.

— Вітаю, Елеоноро, — кивнув він.

— Виспався?

— Сказати чесно чи сказати, що так?

— Директор Гоберлі вже в музеї, — задумливо мовила жінка. — Досить рано, як на нього.

— Без сумніву, займається важливими директорськими справами.

Вони дійшли до входу. Генфілд поглядом обвів величний фасад будівлі й відчинив двері. Напівтемними коридорами відлунювали кроки.

— Ця виставка, — зітхнула Елеонора. — Купа мороки. Біля дверей директорського офісу виднівся знайомий силует.

— Доброго ранку, пане Гоберлі, — мовив Генфілд. — Ви сьогодні рано.

— Хороший працівник завжди повинен приходити вчасно, — сухо відказав він.

Генфілд миттю глянув на годинник.

— Тоді ми прийшли на п’ятнадцять хвилин раніше, — усміхнувся він.

Директор промовчав. Коротко глянувши на них, він продовжив перебирати папери.

Генфілд попрямував до маленької, добре знайомої кімнати з табличкою «Охорона». Він обережно натиснув на ручку.

— Ні, я не сплю! — пролунав зсередини хрипкий голос.

Генфілд увійшов.

— А, це ти, друже, — чоловік миттю встав із крісла й обійняв його. — Радий тебе бачити.

— Як пройшла зміна? Які сни снилися?

Роджер Генкен на мить замислився.

— Темний музей, яким я блукав, — мовив він. — А ні. Це був не сон.

Двері позаду проскрипіли.

Генфілд ледь сіпнувся.

— Привіт, хлопці, — мовила Емілія Джейс.

— Еміліє, будь ласка, не лякай так.

Жінка обережно зачинила двері. Роджер ще мить дивився на ручку, ніби прислухаючись до коридору.

— Сьогоднішня нічна зміна — твоя, — мовив він.

За спиною знову пролунав скрип.

— Доброго ранку, хлопці.

— Пані Руф, вітаю.

Старенька прибиральниця зітхнула.

— Він із самого ранку приперся, — прошепотіла вона. — Навіть не дав кави випити. Неподобство.

— То не лише мені це здалося, — усміхнувся Генфілд. — Справді! О, він іде, вибачте, — жінка поспішно зачинила двері.

— Жахливо хочу кави, — потер очі Роджер.

Він підвівся, поступившись Генфілдові місцем, і невдовзі вийшов.

Умостившись у незручному кріслі, Генфілд машинально поліз до кишені по цигарки. За дверима вже лунав звичний ранковий галас.

Відклавши документи, директор Гоберлі зупинив Елеонору Брефен, яка проходила повз.

— Скоро прийдуть перші відвідувачі, — директор уважно глянув на неї.

— Так, майже все готово.

— Елеоноро, перевір усе ще раз.

Жінка кивнула й пішла.

— Скоро, зовсім скоро, — тихо мовив директор сам до себе.

— Пане Гоберлі, — почулося за спиною.

Директор жваво обернувся.

— Еміліє? Палець порізала? У Генфілда має бути аптечка.

Попроси в нього бинт.