Розділ 10.5

Щоденник Вільяма Еббота

10. 12. 1860р.

Сьогодні містер В. запитав чи «Склеранікс» діятиме так само на людське око, як і на око тварини. Я відповів, не задумуючись, що впевнений у тому, що так. Зараз я почав цей щоденник, бо мене просто беруть дрижаки. Тоді я був зайнятий лабораторним дослідженням та не зосереджувався, але як тільки заплющив очі готуючись спати в моїй голові постала картина — його задоволена усмішка і дивний блиск у очах, які я проігнорував в моменті, після того як він почув мою ствердну відповідь. Тепер мені страшно…  Якщо він планує використовувати мій винахід на людях? Це буде жахлива катастрофа. 

Містер В. зазвичай приходить дуже пізно, близько опівночі. Він таємничий, я досі не знаю його справжнього імені. І чому він просив називати його містером В. я теж не маю поняття, мене мало це хвилювало, коли він запропонував фінансувати мою розробку, бо тоді я потребував грошей і не задавав зайвих запитань.  Але здогадуюся, що він може мати видатне походження — його одяг, манери та мова яскраво про це свідчать. Маю намір прослідкувати за ним, коли він прийде через два дні.

12. 12. 1860р.

Я намагався простежити за містером В. коли він вийшов від мене. Лише сьогодні я надав значення тому, що він зазвичай дуже обережно виходить, надягає шарф так, щоб закрити більшу частину обличчя.  Обережно визирає за двері перед тим, як вийти. 

Я зачекав декілька секунд та відчинив двері, щоб вийти слідом. На моє превелике здивування він досі стояв за дверима. Містер В. запитав чи щось трапилося. Те, як я злякався в той момент не передам словами. Я спромігся відповісти, що забув, коли його чекати наступного разу. Він дуже пильно дивився на мене декілька секунд, а потім відповів. Цей погляд... Він наче в душу мені дивився. 

Містер В. попрощався знову та не йшов допоки я не зачинив двері, більше виходити я не ризикнув.

13. 12. 1860р.

Сьогодні я бачився з Честером у «Лебедиці». Хотів би розповісти йому про свої підозри, але поки не знаю точно не хочу ризикувати. Я майже повністю завершив дослідження, залишається знову провести випробування на свинячих очах і якщо усе спрацює, як потрібно, то можна вважати формулу доведеною до досконалості. Можливо, я занадто запрацювався і бачу підозріле там де його немає. Відчуваю себе надто виснаженим, а цими незрозумілими страхами сам себе доведу до божевілля. Містер В. прийде через два дні, можливо варто запитати його прямо. Але якщо мені просто здалося тоді? 

15.12. 1860р.

Містер В. був на диво тихим сьогодні, від нього віяло спокоєм. Справді, я щось надумав собі, він просто звичайний багатий відлюдник зі своїми тарганами у голові. Загалом, як і я. 

Містер В. приніс мені кругленьку суму, буде чим платити за речовини для нової партії “Склеранікса”, яку він представить від мого імені для отримання патента. Сьогодні ще й забрав на скотобійні чудові екземпляри для фінального випробування.

Моя дружина завжди казала, що я божевільний, коли приносив додому різні біологічні матеріали для своїх досліджень і можливо не дивно чому вона забрала дітей та повернулася до батьків у село. Але я не можу нічого вдіяти зі своїм розумом, який постійно палає та одержимий хімією. Можливо те, що я побачив тоді у погляді та усмішці містера В. — це моє віддзеркалення? Можливо вона одного разу злякалася мене так само, як і я тоді містера В.
 

20. 12. 1860р.

Знову був у «Лебедиці». Мабуть, перебрав. Честер на мене дивився, як на божевільного. Але я і наговорив йому дивних речей. Я схоже їду дахом. Так, Честер забагато знає про мій винахід, а я мав мовчати.

Мій страх щодо містера В. повернувся. Мені почали снитися кошмари наче він вводить «Склеранікс» у моє око. І тепер я боюся за Честера. А він, виявляється, розпатякав про мій винахід якомусь допитливому хлопчині. Випадково, як він сказав. Тут я з усім жахом випалив, що йому потрібно бути обережним і мовчати про «Склеранікс» взагалі.

Ще й дізнався від сусідки, що сьогодні зранку неподалік від нас знайшли мертву дівчину в жовтій сукні та напудреним обличчям, як у порцелянової ляльки. Чомусь подумав, що вбивці ще здався би мій «Склеранікс» і від цієї думки мені вже стало страшно від самого себе.

16. 01. 1861р.

Давно я не брався за цей щоденник, майже встиг забути, куди заховав його. Моя мила онучка охороняє цю маячню свого старого божевільного. Мені соромно, навіть якщо це і просто фото. Так, добре, що вона не знайома зі мною, я жахливий дід. Але не жалітися я повернувся.

Сьогодні містер В. був дивним. Він наче пережив певну метаморфозу за місяць відколи я востаннє його бачив. Відчуваю від нього якусь небезпеку, вона наче випромінюється з його нутра. У мене від нього сироти по шкірі.. 

Але я не можу до кінця вірити собі самому, бо кошмари, які я бачу уві сні останнім часом доконали мене остаточно. Я просто хочу забутися. Думаю, що більше у щоденнику не писатиму. «Склеранікс» вже тиждень, як повністю готовий. Містер В. забрав сьогодні усю партію, що я приготував та запевнив, що тепер стану надзвичайно багатим коли патент затвердять. Насправді мені вже байдуже. Усі гроші, що зароблятиму віддаватиму дітям та онуці. Це єдине добро, яке можу їм дати допоки живий.