Розділ 10

Якщо вчора ввечері Едмунд був надто впевнений у тому, що нарешті виспиться, то сьогодні він сидів за столом у своєму кабінеті розчарований, похмурий та втомлений. Спав, як зазвичай, всього декілька годин. Він вже три рази прочитав один і той самий абзац у звіті по одній з побічних справ. Але не міг зосередитись. Сьорбнув кави, яка вже давно охолола, але і це не допомогло. У напів розчинені двері кабінета постукали.

— Доброго ранку, сер! Викликали? — запитав констебль Том Вілсон відкриваючи двері ширше. 

— Так, Вілсоне. Маю до тебе запитання по справі з отруєнням над якою ти працював з детективом Мортоном декілька місяців тому. Перед тим, як він вийшов на пенсією.

— О, ви про хіміка, який отруївся миш’яком? — констебль увійшов прикривши за собою двері, як було.

— Саме так. Можеш пригадати більше деталей, можливо тоді тобі щось здалося дивним?

— Все наче було звично. Детектив Мортон єдине що думав тоді вже схоже про пенсію і не хотів затягувати зі справою, — легко посміявся Том. — Але там і так усе було очевидно.

— Справді?

— Ну так, слідів перебування когось стороннього там не було виявлено та сусіди бачили лише, як хімік повертався додому напідпитку один. Потім на п’яну голову натворив собі біди. Він, навіть двері забув замкнути за собою. Його ж знайшли відразу на ранок, бо сусідка побачила, що двері не до кінця зачинені. Усе в звіті записано,сер. 

— Скільки часу детектив Мортон приділив розслідуванню? — продовжив запитувати Хетерлі.

— Декілька днів — оглянув кімнату, де знайшли тіло, поговорив з сусідами, а потім дочекавшись висновку коронера написав звіт та закрив справу.

— Тобі не здається, що варто було докласти більше зусиль?

— Сер, детектив Мортон, ви ж знаєте, мав досвід і був відповідальним. Справа не потребувала більше часу, бо докази говорили про своє...

— Справді, інспекторе, ­що ж ви тиснете на бідного констебля? — запитав надто знайомий голос, який змусив Едмунда трохи напружитися. Двері повільно розчинилися за ними стояла Катріна Вальмерайн. Вона продовжила.

— Згадайте, що на момент смерті містера Еббота, детектив вірогідно не міг знати того, що тепер знаєте ви про його винахід та багатого покровителя.

— Леді Вальмерайн, вас мені ще бракувало! — невдоволено буркнув Хетерлі. — І якого ви втручаєтесь в розмову та й тим більше підслуховуєте?! Хто взагалі вас пропустив?!

— Вибачте, інспекторе, але те, що вас дратує моя присутність, якось мало мене хвилює, — сказала Катріна, а потім з легкою іронією додала. — Можливо, тепер ви навчитеся частіше зачиняти двері до свого кабінету? Ви мені винні за допомогу у розслідуванні, тому можете хоча би не проганяти відразу. На знак вдячності. І ще, — Катріна глянула на інспектора оцінюючи, — жахливо виглядаєте, ви взагалі спите?

Констебль Вілсон здивовано зиркнув на Катріну потім перевів погляд на Хетерлі. Він відчув себе третім зайвим у цій розмові.

— Що ви собі дозволяєте?! — обурився інспектор.

Відколи Едмунд отримав посаду головного інспектора, а це було майже рік тому, відтоді у нього почалися проблеми зі сном. З кожною справою усе ставало гірше. Через це його мозок вже трохи палав і відмовлявся працювати нормально. А тут ще й Катріна, яка тицяє його, як кошеня, носом у дрібні помилки. Ще й при підлеглому.

Едмунд думав, як їдкіше відповісти цій жінці, але констебль перервав його думки.

— Шефе, у кімнаті з доказами має бути цілий ящик речей з кімнати хіміка. Детектив Мортон тоді сказав, що можливо те усе ще стане у нагоді. Але після розмови з сусідами він надто не досліджував той ящик, тому його майже відразу перемістили в кімнату з доказами. Він точно ще має бути там, навіть пів року не пройшло. Можливо вам щось з тих речей допоможе.

— Добре, Вілсоне, — звернувся інспектор до констебля. — Можеш бути вільний.

— Так, сер! — констебль з полегшенням розвернувся та рушив до виходу.

Катріна пройшла всередину звільняючи прохід для Вілсона. Едмунд зиркнув на неї роздратовано та промовив вказуючи долонею на крісло для відвідувачів біля його столу:

— Сідайте, будь ласка, леді Вальмерайн! Кажіть, що вас сюди привело?

— Ви вже встановили особу жертви?

— Це вас не стосується.

— Схоже, що встановили. Бо я не бачила у сьогоднішньому випуску «Туманних хронік» її портрета. Ви вже знаєте де вона жила, так?

— Ви надто втомлюєте своїми запитаннями! — суворо буркнув Хетерлі. — Я вас вислухав тепер можете йти геть.

— Інспекторе, скільки разів я ще маю повторити, що не хочу з вами сваритися, а навпаки хочу допомогти.

— Ви це зараз серйозно?! — Хетерлі округлив від здивування очі, ця жінка надто зухвала. — Якщо втручання у слідство та потрапляння у неприємності ви називаєте допомогою, то спішу вас розчарувати. 

— Та заспокойтеся ви вже! — роздратовано мовила Катріна. — Я прийшла щоб запропонувати вам дещо. Вислухайте, будь ласка.

— Слухаю, — сухо мовив Хетерлі.

— Якщо Еббот мав спонсора для своїх досліджень серед аристократів, то я хочу спробувати перевірити. Наскільки це можливо, звичайно. Я точно можу зробити це менш помітно, ніж ви, коли почнете вриватися в доми знаті зі своїми питаннями. Ви прекрасно знаєте, що вони цього не люблять. Маючи прямий доступ до вищих кіл мені може вдатися делікатно задавати запитання, спостерігати за реакціями та збирати інформацію. Вірогідність щось дізнатися випадково дуже зростає за таких обставин. Тим більше я вмію підслуховувати та розкривати секрети у мене до цього просто таки талант.

— Ви занадто самовпевнена, леді Вальмерайн, — з легким презирством мовив інспектор.

— Це просто факт. У мене немає звички перебільшувати свої здібності. Коли я вчилася у пансіоні для благородних дівиць, багато хто мене остерігався, бо я дізнавалася те, що учениці та виховательки ретельно приховували. І не те щоб я хотіла те знати, але так ставалося. Краще би не знала, чесно вам скажу, — вираз обличчя Катріни красномовно говорив, що вона знає про що каже і Едмунду краще не розпитувати. — Але я часто там де щось відбувається. Або я магніт, або шмат металу, який притягує до того, що таємниче, — вона усміхнулася.