Розділ 8

Катріна мала два дні, щоб зібратися до купи та повернутися в Рейвенторн* — родинний маєток Вальмерайнів. Востаннє вона була там чотири роки тому і повертатися бажання не мала, але тепер мусила. Ще й це настільки не вчасно, вона збиралася активно зайнятися пошуками інформації про жертву, а тепер це стане складніше. Дівчина сиділа на ліжку втупившись у стіну навпроти, усе її тіло відмовлялося рухатися в бік тієї реальності, що знову чекала на неї. Катріна усім своїм єством не хотіла бачити батька, а тим більше знову опинитися з ним під одним дахом, але знала, що якщо не піде на це, то буде ще гірше.

Вона підвелася з ліжка та відчинила шафу — особливо немає, що спакувати з собою. В стару дорожню сумку Катріна поклала сукню, їх у неї було дві, одна на ній. Також, про всяк випадок, твідовий костюм та дві пари взуття. Загалом усе, що у неї було. Ще потрібно зробити щось зі скринькою з материними коштовностями, ще вчора вона домовилася віднести її до Бенсонів, для зберігання. Витягнувши звідти пару сережок сховала їх у свою сумочку, на випадок, якщо потрібні будуть гроші.

До цього горища вона точно більше не повернеться, було би добре попередити про це місіс Мартін раніше, але хто ж знав. Дівчина взяла усе що потрібно, спустилася на перший поверх та постукала у двері місіс Мартін.

— Катріно, щось знову сталося? Я ж казала у мене тарганів точно немає, — трохи роздратовано мовила місіс Мартін побачивши Катріну за дверима.

— Я з’їжджаю, — просто сказала дівчина та простягнула ключ.

— Ти справді так бридишся якихось невинних комах, вразлива аристократко? — підсміялася місіс Мартін.

— Справа не зовсім у цьому, я мушу поїхати, а ви краще здайте горище комусь іншому.

— Зрозуміло, — мовила жінка, — Але ти в курсі, що я не повертатиму гроші за наступні два місяці, які ти вже заплатила?

— Я і не вимагаю, — відповіла Катріна, ще досі простягаючи ключ. Місіс Мартін нарешті забрала його з руки Катріни.

— Хоча би без скандалів. Ну що ж, бувай, — сказала місіс Мартін, звучало це не зовсім по доброму, і просто зачинила двері перед носом Катріни.

Насправді скандалу боялася швидше Катріна, але добре, що усе обійшлося. Вона вийшла з будинку та попрямувала до Бенсонів. Боббі був на зміні, тому Катріна застала лише Джулію та племінників. Вона погодилася на вмовляння Джулії і зайшла на чай.

— Тобі страшно? — хвилювалася Джулія.

— Трохи, — чесно відповіла Катріна, — Від однієї думки, що я повертаюся, все стискається всередині.

— Мені тяжко від того, що твій батько може тиснути на тебе через нас, — Джулія з сумом дивилася на Катріну.

— Це я не хочу, щоб він дістав вас через мене! — твердо сказала Катріна, — Я не дозволю йому псувати ще й ваше життя.

— Тоді пообіцяй, що витримаєш усе це, — Джулія посміхнулася.

— Обов’язково витримаю, тим більше Вальмерайн вже старий дід, у мене є перевага у молодості та розумі, — обидві жінки засміялися.

Катріна вийшла від Бенсонів десь за пів години, тепер потрібно знайти кеб, водій якого погодиться відвезти її за місто. До Рейвенторна їхати близько години, тому не кожен погодиться на таку довгу дорогу. І так, декілька кебменів відмовило їй, але один таки погодився на її вмовляння, хоча й за подвійну плату.

Кінь рушив з місця, копита почали відбивати ритм по дорозі, а колеса екіпажа шумно крутилися в такт. Катріна дивилася у вікно, тривога наростала в її серці, вона не могла впоратися з цим відчуттям певний час. Раптом на виїзді з міста, вона зіткнулася поглядом з елегантно вбраним чоловіком, що стояв на тротуарі. Він усміхнувся їй, на що Катріна трохи втиснулася в сидіння. Вона не очікувала такої реакції від незнайомця з яким випадково зустрілася очима, але ця ситуація трохи відволікла її від думок про батька. Щоб остаточно змінити хід думок дівчина витягнула з сумочки складений в чотири портрет, що отримала від Джеймса Пембертона. Катріна вдивлялася в малюнок, наче той має дати їй відповідь — хто вбивця цієї особи. Потім переглянула свій записник та тяжко видихнула, як вона дізнається тепер щось про Вільяма Еббота та «Склеранікс»? 

Дівчина нарешті взяла себе в руки та вирішила, що не дозволить знову замкнути її у Рейвенторні. Також тішила себе тим, що бабуся точно не настільки ненормальна, як граф, тим більше вона єдина, хто може впливати на батька, він не посміє їй перечити. Тому точно потрібно бути чемною зі старою графинею, щоб заслужити її прихильність. Хоча після того всього, що накоїла Катріна це може виявитися складною задачею.

Поки Катріна була поглинута своїми думками кеб прибув до воріт Рейвенторна. Вийшовши з екіпажа вона підійшла до маленького будиночка, де мешкав воротяр та смикнула за мотузку дзвінка.

Через хвилину звідти вийшов старший чоловік, він впізнав її:

— Леді Катріно, невже це ви? Таки прибули? — здивовано запитав чоловік.

— Так, містере Бейлі, — усміхнулася дівчина.

— Ви майже не змінилися, юна панночко, — по-батьківськи задивився на неї старий Бейлі, а потім відімкнув хвіртку ключем та відчинив навстіж перед нею, — Будь ласка, проходьте, моя пані.

— Дякую, містере Бейлі! Я дуже за вами скучила, — вона мило усміхнулася до старого.

— Ох, міс, це просто надзвичайна приємність для мого старого серця, — містер Бейлі легенько приклав долоню до грудей, там де серце.

Катріна рушила далі по алеї до маєтку, хвіртка зачинилася за її спиною з характерним брязканням, старий воротяр з сумом дивився їй у слід.

Нічого не змінилося, усе навкруг маєтку було таким самим, як і тоді, коли вона тікала звідси. Ті самі червоні троянди заполоняли простір, батько любив саме червоні, а Катріні вони були огидні — що їх аромат, що колір. Їй здавалося, що батько насолоджувався цим «кривавим» видовищем прогулюючись тут. А Катріна лише пам’ятала, як часто пробиралася через ці трояндові кущі, деколи зачіпаючись за шипи шкірою, до своєї схованки у саду. Там вона просто сиділа в тиші з якоюсь книгою, а подряпини від шипів на руках злегка пекли. Ці троянди були символом її болю, як душевного так і фізичного. Вона ненавиділа ці квіти настільки сильно, наскільки сильно любив їх Вінтер. Ще й пощастило повернутися у пору їхнього цвітіння, сонце навіть не поскупилося вийти та підсвітити картину.