Розділ 7

Ранок інспектора Хетерлі був тяжким. Він дуже погано спав. По-перше, його надто сильно шкребло дещо, а саме те, що Катріна Вальмерайн дістала потрібну інформацію швидше за нього. Якого вона взагалі пішла сама до "Лебедиці"? Чому мусила першою перехопити Джима та й ще так зухвало вивідати у нього інформацію? 

По-друге, знову ця жінка. Чому вона, чорт забирай, була така слухняна і не опиралася ні його так званому арешту, ні намагалася приховати те, що дізналася від Честера.

Едмунд крутився зі сторони в сторону намагаючись впіймати сон за хвіст. Раптом його вуха спалахнули, він відчув це надто сильно. Що це за думка зараз виникла в його голові? Хетерлі так яскраво побачив спогад — Катріна тихо вдивляється у вікно екіпажа, поки вони їдуть до відділку, світло ліхтарів миготить на її обличчі та відблискує від яскраво сірих очей, волосся м'яко спадає на плечі, навіть цей картуз та костюм не псують її вигляду. Вона просто прекрасна. 

Він зарядив собі долонею в чоло.

"Ти це зараз серйозно, ідіоте?! — сварив себе інспектор, — Хто прекрасний?! Вона прекрасна?! Навіть якщо і так, то  це не змінює того, що вона заноза в задниці!"

Едмунд намагався заснути, але йому це так і не вдалося, тому у відділок він прибув не в гуморі. Якби Катріна з'явилася зараз перед ним, він, можливо, запроторив би її у камеру, навіть не з’ясовуючи, чому вона взагалі прийшла.

Але їй пощастило не прийти, чи то йому пощастило, що вона не прийшла.

— Шефе, свіжий випуск "Туманних хронік", — Пітер Коллінз поклав газету перед інспектором вириваючи того з задуми. На першій шпальті портрет жертви.

— Хоч щось сьогодні відбувається за планом, — роздратовано мовив Хетерлі беручи газету до рук.

— І ще одне, — продовжив Коллінз, — приходив Пембертон та передав, що містер Везербі хоче аби ви завітали до нього, коли матимете час.

— Добре, мабуть, зараз і навідаюся до нього, — інспектор встав з-за столу. — Ніхто ще не звертався з інформацією про дівчину? 

— На жаль, ні, сер, — відповів Пітер.

— Як тільки хтось прийде чи подзвонить — знайди мене негайно! — наказав Хетерлі та пішов до виходу.

— Так, сер! — Коллінз повернувся на своє місце.

Інспектор вийшов з відділку та рушив до будівлі в якій розташовувався поліцейський морг. Спустившись у підвальне приміщення, він увійшов, перед тим легенько постукавши.

— Інспекторе, добрий ранок! — містер Везербі глянув на Едмунда з під трохи спущених на ніс окулярів, відірвавшись від мікроскопа. 

— Вітаю! Маєте щось цікаве для мене, пане Везербі? — інспектор підійшов ближче.

— О, Едмунде, так! — ­Пан Ентоні Везербі був сивим чоловіком за шістдесят, не високий та надто худорлявий, але його розум працював не гірше, ніж у розквіті його молодості.  — Інспекторе, Джеймс вже розповів вам про його припущення, я звичайно, що не вказав цього у первинному заключенні для коронера, тому у тому чорновику, що ви вже бачили цієї інформації немає. — містер Везербі поправив окуляри. — Але Джим дуже хотів розповісти вам, тому я дозволив. Він хлопець надзвичайно розумний, але ця його непосидючість, мене колись доконає, — чоловік тяжко видихнув.

— Не хвилюйтеся, містере Везербі, все добре, — заспокоїв інспектор Хетерлі. — Тож, що цікавого хочете мені розповісти?

— Знаєте, я спробував якось відколоти шматочок від очного яблука, але воно дуже тверде. Я звичайно що не прикладав надто великих зусиль, щоб ненароком не розкришити його повністю, але точно впевнений, що такого ще не бачив раніше. Якщо Джеймс справді правий на рахунок цього "Склеранікса", то з одного боку це неймовірно, але в контексті справи — жахливо. У минулих двох жертв таких особливостей не було. Хоча усе інше сходиться — щільний грим, перука, одяг, як вже встановили, надзвичайно вмілої роботи, особливої уваги варті туфлі — вони зроблені дуже вишукано. Ваш маніяк має золоті руки, інспекторе, або хтось настільки умілий допомагає йому. Але я не про одяг говорити зібрався. У крові я зміг виявити деякі зайві речовини, скорше всього це якесь сильнодіюче снодійне, яке він імовірно увів їй перед смертю. Вбивця обережно обходився з жертвою, як і в минулих випадках, — містер Везербі пронизливо глянув в очі Едмунду. — Він хотів зберегти, як то кажуть полотно, у найкращому стані. Пошкодження мінімальні, тобто їх майже немає. Також відсутні крововиливи у очах, але це може бути якраз через цю невстановлену речовину. Я припускаю, що причиною асфіксії міг бути м’який предмет, можливо подушка. Вже можу сказати, що він не з тих кому важлива саме жорстокість, жертва не помирала у муках. Думаю, він одержимий якоюсь перевернутою з ніг на голову красою.

— Звідки беруться ці психи-естети?! — запитав інспектор, — Жодних зайвих слідів не знайдено, так?

— Жодних, Едмунде, на жаль, — містер Везербі розвів руками. — Надто усе чисто, він добре прибирає сліди — точно не хоче, щоб його впіймали.

— А хто з цих покидьків хоче відповідати за свої звірства?! — градус злості вже піднімався у голосі Хетерлі. 

— Ось, — містер Везербі простягнув інспектору пакунок з одягом жертви, — ще один екземпляр.

Хетерлі взяв пакунок:

— До колекції, — пустим тоном мовив інспектор. — Дякую за вашу роботу, пане Везербі.

— Роблю що можу, інспекторе! Триматиму вас у курсі.

Хетерлі покинув морг та повернувся до свого кабінету у відділку. По дорозі заніс пакунок з одягом у кімнату з доказами. Далі день проходив у звичній рутині, декілька виїздів по дрібним справам, паперова робота, кілька допитів зв'язаних з крадіжками. Допоки, ближче до вечора, у відділок не зайшла молода жінка. Вона була перелякана та дуже невпевнена. Підійшовши до стійки за якою сидів констебль, промовила:

— Добрий вечір... Пробачте... Я прийшла, бо побачила сьогодні портрет у газеті, — дівчина говорила досить тихо, — Я більш ніж впевнена, що знаю її.

Інспектор якраз проходив повз та почув, що вона сказала, хоча це було і тихо. Він різко зупинився і аж перелякав дівчину своїм різким тоном: