Розділ 5

Едмунд Хетерлі повернувся до свого кабінету, кинув на стіл записник та опустився на крісло потираючи перенісся. Ніхто з лавочників нічого підозрілого не бачив, ну як завжди. Він глянув на стіл, на якому лежала папка, якої він не залишав перед тим, як знову їхати до доків. Схоже неофіційний звіт від коронера, який він просив передати сюди якомога швидше після розтину, хоча би в чорновому вигляді. Інспектор розгорнув папку та уважно все прочитав. Потім ще хвилин п’ять вивчав портрет — знову молода дівчина, злегка за двадцять. Найімовірніше була з робочого класу Іст-Енда, можливо працювала прислугою, що жила при маєтку аристократів.

Перша жертва досі не була опізнана... Друга, Елізабет Колсон, працювала помічницею кухарки в маєтку багатої та шанованої родини. І тепер ще одна дівчина.

Хетерлі ще кілька секунд вдивлявся в портрет. Потім різко підвівся та вийшов з кабінету, двері до якого, до речі, він майже ніколи не зачиняв, лише у конфіденційних випадках. Часто вони були прочинені навстіж, наче він боявся пропустити щось дуже важливе зачинивши їх.

— Коллінзе, — звернувся інспектор до Пітера, який сидів без діла на стільці під стіною в загальному приміщенні, — піди у техкабінет та подзвони до газети "Туманні хроніки". Скажи, що інспектор Хетерлі просив прислати когось із журналістів у відділок, негайно.

— Так, сер! — відповів Пітер і швидко рушив виконувати наказ шефа.

Інспектор повернувся до кабінета та ще кілька разів перечитав звіт, щось записав у блокнот і закрив папку.

Через пів години у відкос відчинених дверей хтось постукав, Едмунд відірвав погляд від паперів.

— Інспекторе, нарешті у вас щось для мене є! — на стілець навпроти Хетерлі сів вусатий чоловік років сорока п’яти, який носив підтяжки, що трохи кумедно перетискали його пивний живіт.

— Містере Болдрідж, дякую, що так швидко прибули! Ще й власною персоною, — мовив Едмунд.

— А як інакше, коли мій улюблений інспектор викликає, — засміявся Болдрідж. — Кажіть, що у вас?

Хетерлі витягнув з папки портрет ранкової жертви та поклав на стіл перед містером Болдріджем.

— Мені потрібно, аби ви якомога швидше надрукували цей портрет в газеті з приміткою про розшук родичів чи знайомих цієї особи.

— Оооо, — протягнув Болдрідж розглядаючи портрет, — Звичайно, інспекторе Хетерлі, зроблю усе, що в моїх силах! Оформлю якнайкраще та якнайшвидше!

— З вами приємно працювати, Карле!

— Усе для вас! Моя газета добре піднялася, завдяки тому, що ви завжди ділитеся інформацією в першу чергу зі мною. — Болдрідж підмигнув, — Буду до самої смерті вашим боржником.

Їхню розмову перервав Боббі, який увійшов через відчинені двері:

— Пробачте, що заважаю. Шефе, прийшов Джеймс Пембертон, каже, що має для вас якусь важливу інформацію і він виглядає досить стурбовано, дуже просив вас повідомити.

— Зараз містер Болдрідж піде і запрошуй Джима, — втомлено відповів Едмунд.

— Так, сер! — відповів Боббі та вийшов.

Хетерлі перевів погляд на Карла:

— Що ж Болджрідже, чекаю на оголошення вже завтра, так?

— Лечу просто стрілою в друкарню, сер! — Карл підвівся, акуратно ховаючи портрет у свій портфель. — До побачення!

Як тільки містер Болдрідж покинув кабінет Хетерлі, до нього влетів Джеймс Пембертон.

— Інспекторе, вас не було коли я приносив звіт, а потім мене не відпускав до кінця робочого дня містер Везербі. А я маю сказати вам дещо важливе! — хлопець випалив усе на одному диханні і тепер трохи тяжко віддихувався.

— Джиме, спокійніше! Сідай, — Хетерлі кивнув на пусте крісло де ще кілька хвилин тому сидів Карл Болдрідж. — Розповідай, що там у тебе такого важливого.

Джим сів та перевів подих.

— Я маю важливе припущення по сьогоднішньому тілу, просто маленька не до кінця перевірена зачіпка. Можливо, як каже містер Везербі, це маячня, але я думаю інакше...

— Давай до суті, Джиме! — сказав Хетерлі зі строгою ноткою у голосі.

Джеймс переповів інспектору своє припущення про очі жертви та «Склеранікс». Едмунд сидів якийсь час мовчки поринувши в думки. Потім запитав, дивлячись прямо в очі хлопцю:

— Наскільки ти впевнений у цьому?

— Майже повністю, сер! — твердо відповів Джим.

— Добре, — потерши долонями обличчя сказав інспектор, — я завітаю у «Лебедицю», як закінчу роботу у відділку. Ще раз нагадай, як звуть того татуйованого восьминога?

— Честер, сер. І у нього на шиї кальмар  не восьминіг, — не втримався від виправлення хлопець.

Хетерлі мовчки зиркнув на Джеймса, але не відповів. Потім просто записав у блокноті ім’я та поруч — «татуювання — кальмар».

***

За декілька годин до цього.

Катріна зійшла з кеба біля дому де знімала кімнату. У дворі шумно гралися замурзані діти, хтось з них мало не наштовхнувся на дівчину граючи у квача. Вона увійшла до будинку, потім піднялася рипучими сходами до своєї кімнати на горищі та замкнулася зсередини.

У таверну не варто було йти в такому вигляді, сукня явно привертатиме зайву увагу, а також волосся. Хоча, коли вона глянула в дзеркало, на чолі гуля, яка додавала її вигляду неблагополучності. Але вона вирішила, що таки краще змінити одяг на щось більш непомітне.

Катріна одягнула темно коричневий твідовий костюм, перешитий на неї з чоловічого, волосся сховала під кашкет в тон костюма.

— Що ж непогано, — сказала вона, оцінюючи образ перед дзеркалом. Сильніше натягнула картуз на чоло, щоб приховати обличчя, а ще й гулю на чолі та рушила у «Лебедицю», до якої від її будинку було двадцять хвилин ходу.

День, як майже кожен — похмурий та вологий. Люди на вулиці такі ж — сірі та похмурі, нікому не було діла до фальшивого юнака, що йшов по вулиці.

Коли Катріна майже прибула до таверни, починав накрапати дощ, вона якраз вчасно увійшла до "Лебедиці". Декілька сидячих там підозрілих осіб кинули погляд в її бік, але швидко повернулися до своїх справ за випивкою.