7

Виписавшись із лікарні, Саєн насамперед відвідав родину дядька Круша, щоб висловити співчуття.

– Ти здурів? Слава в голову вдарила? На наркотики підсів? – не надто люб’язно зустрів його сам «покійний». – Я, по-твоєму, помер? Не дочекаєтесь! Бач, які всі моралісти! Вже п’яним полежати не можна. Ось у мій час…

Саєн не слухав. Він хотів знати правду, а отримав у сонячне сплетіння і побажання ніколи не приходити в дім Круша.

А як щодо місцевого поліцейського відділку?

Саєна там впізнали. Не зраділи, але про інспектора, що вів справу орхідеї, розповіли. Великий, гучний, смердючий, схильний до насильства…

Його адреса? Вулиця Мертвих, двадцять п’ятий ряд, третє місце зі сходу. Аварія. Збили на пішохідному переході за тиждень до суду над Крейлом, хоча його печінка й так відмовила б найближчим часом.

Таксі? Номери дев’ятнадцять-сімнадцять? Так, це таксі і збило, водій під арештом. А що?

Саєн повернувся до Круша. Втратив передній зуб, натомість дізнався, що жодних підтасувань дядько не робив, усі матеріали – точні офіційні копії.

Він знову проїхав маршрутом, що ніколи не зітреться з пам’яті. Свідки, сусіди, далекі родичі… Вони мовчали. Ну чи лихословили, але частіше мовчки дивилися чи то переляканими, чи винуватими очима і стежили з-за фіранок, поки Саєн не ховався з поля зору.

Лише цвинтар не змінився.

– Брешуть усі. – З-за розпухлих губ і розхитаних зубів Саєн насилу міг говорити, але чомусь здавалося важливим вимовити це вголос. – Брешуть усі, крім мертвих. Вони чекають справедливості. Я напишу нову історію. Я журналіст. Я повинен.

***

– Він повірив?

– Так, пане Рис. Він збирає матеріал і готовий розповісти світові правду про справу орхідеї.

– Правду, хе-хе-хе… Правду! Та ти жартівник, Шуяне. Хоча… Заради справедливості, в його оновленій історії правди буде набагато більше, ніж у попередній.

– Приблизно дев’яносто дев’ять відсотків, пане Рис.

– Ти вважаєш ім’я вбивці одним відсотком? Нічогенька арифметика! Але я з тобою погоджусь. Яка різниця, хто вбив? Головне – хто заплатить за все. О, згадав. Щедро заплати актору і переконайся, що таксі дев’ятнадцять-сімнадцять більше не спливе ніде. Коли я кажу «щедро», мені ж не треба уточнювати, що це означає?..

– Я розплатився свинцем і землею, пане Рис. Чи маю я додати деталі до звинувачень проти судді Дано? У журналіста немає доказів. Йому не завадило б трохи… емм…

– Ні. Будь розумнішим, Шуєне. Якби суддя замітав сліди, він би не залишив жодної ниточки. Довірся писаці. Нині його веде брак доказів. Його завдання – знищити репутацію судді, прибрати Дано зі списку кандидатів до Верховного суду. Ми запасемося терпінням і чекатимемо. Дев’яносто дев’ять відсотків правди… Шуєне, тобі не здається, що це набагато гірше, ніж дев’яносто дев’ять відсотків брехні?

***

«Справа орхідеї. Хто хоче підставити суддю Дано? Журналістське розслідування Саєна Муша».

Саєн пишався собою. Боявся за своє життя, чекав найгіршого будь-якої хвилини, але пишався.

Він зумів. Йому вистачило мужності не прикидатися ні перед самим собою, ні перед читачами.

«Мертві не брешуть», – повторював він подумки в моменти, коли хотів кинути все, наслідувати приклад інших причетних і вдати, ніби нічого поганого не відбувається, ним не грають, сім’я Крейлів не козирна карта в руках когось могутнього.

Чи міг суддя Дано вбити? Так.

Замести сліди? Звичайно.

Чи покривав би його Румел Крейл? Ні.

Підсудний не мав причин для послуху. Він втратив усіх. Єдине, що йому залишилося, – право лежати в землі поряд із сім’єю, але він зізнався у вбивстві і відмовився від цієї останньої милості.

Чому Крейл не виправдовувався і не вимагав, щоб смерть доньки розслідували як годиться? Тому що помста – не виправдання, а обтяжлива обставина. Це закон. Крейл здійснив своє правосуддя, суд – своє. До того ж його дочка не фігурувала у справі як потенційна вбивця. Та історія не заплямувала її пам’ять.

Чому поліція сприйняла це як норму? Тому що унікальна орхідея все ж таки принесла комусь кругленьку суму. Ні, світ побачив не вкрадену квітку. Іншу. З оранжереї Крейлів. Не таку гарну, як підготовану до виставки, але не менш ексклюзивну. Про неї не писали на перших шпальтах, але згадали в журналі садівників через місяць після тої трагедії.

Чому Круш дав справу орхідеї племіннику? Бо з ним не поділились. Він розраховував, що журналіст розкопає чимало бруду, адже історія помітно смерділа, однак Саєн побачив у ній те, що зачепило його за живе, і пішов легким шляхом.

Чому суддя Дано, знаючи обставини вбивства Морла, не перетворив справу на щось більше, ніж «украв – убив»? Бо тоді розслідування торкнулося б і його сім’ї. Навряд чи суддя співчував Крейлові достатньо, щоб ризикнути власним ім'ям. До того ж на вирок правда не вплинула б.

Чому хтось влаштував поїздку в «примарному таксі»? Бо суддя Дано балотувався до Верховного суду, а газетний галас хай і не відправив би його за ґрати, але зіпсував би кришталево чисту репутацію.