2

– Жертва була одна, – просипів Саєн, обриваючи ґудзики, щоб дати собі ковток повітря. – Чоловік, тридцять років, безробітний. Він узяв без дозволу…

– Вкрав, – перебив таксист. – Називаймо речі своїми іменами. Чому всі так бояться вимовити слово «красти», ніби воно прокляте, але разом з тим крадуть без докорів сумління? Чому з радістю виправдовують крадіжку того, що не має цінності з погляду обивателів? Взяти без дозволу – ну хіба не лицемірно звучить?

– Квітка за ціною життя – це набагато лицемірніше!

Саєн розлютився настільки, що зумів підвищити голос, але це не дало ефекту. Навпаки, атмосфера в таксі ніби зазнала впливу з потойбіччя. Стало прохолодно, незважаючи на задуху і розпечені металеві деталі салону, навколо потемніло, по тілу розлилася слабкість… Коли автомобіль повертав на широку вулицю старого кварталу Мертвих, то зачепив капотом гілки живої огорожі, що розрослися від недогляду, але звук немов поглинувся Всесвітом.

Саєн намагався дихати рівно і розмірено, проте відчував, що його затягує у вир нудоти, запаморочення та безтямності. Він хотів боротися за життя, хотів обстоювати свою думку, але з губ злетіли ледь чутні невпевнені слова.

– Квітка за ціною десяти життів, – гнув своє таксист. – Пієр Морл, убитий. Румел Крейл, убивця. – Він упевнено вів автомобіль під старими вербами, що опустили гілки аж до дороги і стукали ними по даху. – Про них ви написали дуже багато та докладно, дали їм оцінку та навісили ярлики, які мусолить уся країна.

Попереду з’явилися іржаві залізні ворота, що не зачинялися вже років двадцять. Саєн знав це, бо навіть у його дитинстві, коли ховали бабусю, ворота стояли розчинені навстіж, лише поскрипували від вітру. Тепер вони настільки обросли травою, що не ворушилися ні на волосинку, незважаючи на поодинокі ураганні пориви з півдня.

– У справі не згадувався ніхто, крім жертви, – пересохлими губами нагадав Саєн. Він хотів води, але підозрював, що ніколи її не побачить. – Я читав усі матеріали.

– Матеріали, які вам дозволили прочитати, – жорстко відрубав таксист. Побачивши цвинтар, зарослий дикими квітами, він трохи зсутулився, його голос змінився, з тону зникли іронічні нотки. – Писакам на кшталт вас не потрібна правда. Ви даєте людям привід для ненависті, щоб вони не замислювалися про інший бік медалі. Заткніться, інакше вартість орхідеї збільшиться.

На вибоїні автомобіль підстрибнув. Від несподіванки Саєн прикусив язика, але навіть не застогнав. Він ніби заціпенів. Сидів, вчепившись у тверду ковдру на сидінні, вдихав сухе смердюче повітря, ловив поглядом хмари, що збиралися на горизонті, віщуючи небувалу грозу, і відчував, як швидко колотиться серце – здається, вже не від страху, а від полегшення.

Його не збиралися вбивати. Мабуть. А що тоді? Навіщо ця людина, ризикуючи всім, силоміць притягла журналіста на цвинтар? Що не так із справою про орхідею?

В ній було все, що зворушує серця людей. Соціальна драма, нерівне кохання, расові забобони та справедливість, що перемогла, незважаючи на початкові симпатії суддів.

Цукерочка, а не справа. Вона доводила: кожен може сподіватися на правосуддя. Саєн схопився за неї, бо вона знайшла відгук і в його душі.

Отже, є Пієр Морл – чоловік із низів суспільства, що щосили намагався вибратися з бідності, але не мав шансів. Він народився в сім’ї іммігрантів-іновірців, і вже це закрило йому шлях у традиційні компанії. Його витискали звідусіль, навіть із муніципальної початкової школи для бідних, де терпіли п’яних бешкетників і членів вуличних банд, але хлопчика іншої віри гнобили настільки, що він змушений був піти.

Потім – армія, де Пієр отримав одинадцять дисциплінарних стягнень, у формулюваннях яких виразно простежувалися расові та релігійні мотиви.

У робочому середовищі Пієру теж не знайшлося місця. Він змінив багато роботодавців, пробував себе у різних сферах, проте скрізь натикався на неприязнь та упередження.

Останні місяці Пієр Морл був безробітним, жив на соціальну допомогу, але дуже хотів зробити подарунок на день народження дівчині, яка захопила його серце.

Вона, прекрасна і добросерда красуня з вищого товариства, ставилася до Пієра прихильно. За словами його друзів, навіть відповідала взаємністю, хоча Саєн, спираючись на особистий досвід, припустив би: не уникала залицянь, що не мали майбутнього. Втім, у статтю пішла романтична версія. Вона була кращою для масового продажу.

Щоб порадувати кохану, Пієр узяв із вітрини квіткового магазину орхідею. Вкрав, о так. Увечері він подарував її дівчині, а вранці власник магазину забив його до смерті на очах у свідків, що воліли не втручатись, – як завжди буває, коли жертва – ізгой.

Вбивця – Румел Крейл, п’ятдесят років, торговець. Народився у шанованій родині середнього достатку, але школу відвідував звичайну: безкоштовну муніципальну. На зекономлені гроші купив собі місце у юридичному університеті. Щодо «купив» Саєн не сумнівався – він знав рівень безкоштовної освіти і не вірив, що вона може дати пристойний старт будь-кому, крім генія.

Про студентство Крейла свідки згадували мало. «Тихий, бідний, нудний», – так охарактеризував його єдиний із однокурсників, якого вдалося знайти нашвидкуруч.

Мабуть, усі гроші сім’ї йшли на підкуп екзаменаторів, оскільки за документами Крейл закінчив навчання з напрочуд добрими результатами. Але для кар’єри оцінок виявилося замало, і він повернувся в торгівлю.