Розділ VII

- І як тобі?

- Що саме, ти маєш на увазі?

- Як тобі наш протест?

- Було непогано...

- О так, поробили, ми їм нервів. Хай знають, ми так просто, стадіон не віддамо!

- Стад....

- Доречі, ти не розслабляйся, сьогодні вночі, ми підемо, і зрозуміліше їм усе пояснимо.

- Що? Ми будемо, ще щось робити?

- Ну... Ти все сам побачиш. Ми за тобою зайдемо, тож, будь готовий.

- Добре. То, якщо все вже закінчилося, може футбол пограємо?

- Ахааха, смійшний ти, який футбол?  Тут історія твориться, немає вже на ігри часу, треба діяти. Іди додому, і можливо, тобі ще вдасться трохи покімарити, а ми зайдемо по тебе, як настане час.

Ми називали його Крілілем, прізвище, таке у нього було – Крільчицький, тому і Кріль. Я вже не пам’ятаю, чи він завжди був таким, чи тоді, у ньому щось змінилося, я в той момент, він здавався, таким собі, природженим керівником, справжнім повстанцем, воїном справедливості.  Серед нас, були ще троє таких, революціонерів: Стас, Тополя і Грак. Ми ніколи, не називали, один одного, іменами, тільки прізвиська, але, у кого як: комусь, через прізвище, а комусь – просто так. Всього четверо, їх таких було, всі інші, просто прийшли за компанію, або розігнати кров.

Так, ми і розійшлися, і я пішов. Саме цю дорогу додому, яка змінила моє життя, яка перевернула усе, саме через нею, усе трапилося.

Йшов я додому повільно, якісь дивні думки, почали лізти у голову:

- А що як залишитися?

- Можливо, ти потрібен тут?

- Хто, як не ти?

- Чи хочеш, ти бути як Кріль?

Я йшов, і думав. Я розумів, що моє рішення, визначить усе моє життя. Мене ніби зламало:  я захотів, бути як Кріль, як Стас, Тополя і Грак, я хотів бути таким борцем, за справедливість. Тисячі варіантів, як моє життя повернеться далі, бігали у моїй голові,  тисячі ідей, як не їхати, та як повернути стадіон. У тут мить, усе життя, вмклалося у пряму та просту лінію, я знав що буду робити, і ким буду, за що, та за кого буду боротися, я все вирішив.