Розділ IV

Я вже не можу пригадати, скільки допитів, я прошов. Відверто, я і не намагався, їх рахувати, я знав куди потрапив, і на скільки це може затягнутися.

Під час цих, так званих “бесід”, я намагався, обдумувати, те, що буду говорити, я навіть, хотів б це узгодити, зі своїм адвокатом, все ж таки, це людина з освітою, і краще за мене знала, що потрібно, а що ні, розповідати слідству. Але, мені надали державного захисника, без можливості вибору, спершу, я робив спроби, щось таки змінити, але швидко здався, розуміючи, що майбутнього, у цих спроб – не було.

У мене, немає причин чогось  боятися, я нічого важкого не скоїв, а за те що я дісно зробив, я був готовий, відповісти. Але не в тій я державі жив, щоб справедливість, мала б хоч кесь значення. Я був незручним, для певних людей, і вони, хотіли мене позбутися. Так, ми з ними, і жили. Я, намагався, хоч щось змінити, а вони, намагалися мене позбутися. Ми грали, у кота та мишу, та не зрозуміло, хто ким був. Але все по порядку, тепер, після затримання, у мене з’явилося багато часу, щоб усе розповісти, чекаючи, поки дехто придумає як краще позбутися мене.              

З самого народження, я ніколи, не претендував на лаври, такого собі “супергероя”. Я не носив плаща, не тримав імені, у таємниці, у моєму невеличкому місті – Чорноморську, всі знали, хто я. Здібностей, у мене таких, також не було, хіба, я швидко бігав, і багато читав, але, з такою логікою, у нас кожен другий – супергерой.

Але, у мене, не було найголовнішого – тяги, до  боротьби з несправедливістю. Мені, було однаково, у кого, що там і як. Я просто жив, і радів життю. Поки інші, за щось там боролися, я радів тому, що було у мене, я не я тяготів, до боротьби за справедливість, я людбив життя, і хотів жити. Я добре знав, що з таким людьми стається, і невдовзі, переконався сам...

Як я вже розповідав Слідчому, дитинство у мене, нічим не вирізнялося. Вчився, я так собі, ходив на різні гуртки, дуже любив читати. Жив я, у невеликому будиночку, з бабусею, дідусем та мамою. Я мав, справді безтурботне дитинство та хороших друзів.

Пам’ятаю, як влітку, грали з друзями в хованки, десь в лісі. А на вихідних, коли охорона, була не дуже уважною, ми любили лазити на будівельний майданчик, поблизу нашої школи, охоронці робили спроби нас спіймати, але це у них рідко вдавалося. А коли, когось таки ловили, ми всі разом, ходили та вибачалися, і казали, що більше такого робити не будемо. Мав я у дитинстві, багато пригод, та більшість, зараз несила пригадати, але що добряче відклалося, у моїй пам’яті, так це бабусин борщ. О, я навіть не знаю, хто був більш щасливішим: ми коли їли бабусин борщ, чи вона, коли дивилася, на наші щасливі, замурзані борщем, лиця.

Жив я так, десь приблизно, до років дванадцяти, поки моє життя, не поділилося, на до та після. Одного всеняного дня, коли бабуся з дідусем, поралися на грядках, а мати, була на роботі, я, веселий але втомлений, як завжди, повертався додому зі школи. Потім, мої погади обриваються, і я нічого не пам’ятаю, що трапилося далі. Наступне, що залишилося, у моїй пам’яті, це як ми, вночі хоронили маму, а на ранок, дідусь з бабусею, вдавали, ніби нічого не трапилося. Так тривало, поки мене не виповнилося шіснадцять років, вони вдавали, що все добре, а я не мав, сміливості запитати, що ж сталося. Весь цей час, ми всі вдавали, ніби нічого не трапилося, ніби, все так, як було колись, але, добре розуміли, що як колись, ніколи вже не буде. Це був жахливий час, крім того, я ще й немав, з ким б поділитися своїм горем. З рідними, ми про це, як я вже розповідав, не говорили, а друзі, після цього випадку, ніби змовилися, і оминали, будь-які зустрічі зі мною.

Десь, через місяць, після смерті матері, до нас додому, почали навідуватися дивні люди. Мені, не дозволяли слухати їхні розмови з дідусем, не дозволяли, навіть їх бачити. Все, що доходило до мене, від їхніх розмов, це шалені крики, цих дивних людей, та плач бабусі. Я не розумів, що коїться, та нічого не міг вдіяти. Я просто мовчав.

На мій, шістнадцятий день народження, мене вперше, за чотири роки, привітали друзі, навіть одна вчителька зі школи. Сказати, що я був радий, це не сказати нічого.  Я світився від щастя, ви собі не уявляєте, як це, після чотирьох років самотності, знову сміятися з друзями.  Я не втомлювався слухати їхні історії, які назбиралися за цей час. В той день, я був дійсно щасливий, я по-справжньому радів, навіть таким дрібницям.

Коли, я прийшов зі школи, все що я хотів, це якнайшвидше, поділитися історіями друзів, з дідусем та бабусею. Швидко роззувшись, та помивши руки, я побіг на кухню, та застав там бабусю, за плитою.

- Бабусю, бабусю! Я стільки маю розказати! Пам’ятаєш, ми розмовляли, про те, що столики з лавочками, на нашому місці, біля ріки зникли? Так от, це хлопці їх, на дрова забрали! Уявляєш?! А ця машина, що поночах, вулицям  гасає? Так це ...

- Внучку, зачекай, - стомленно, промовила бабуся. - Діду! Іди сюди!, він вже вдома, треба з цим вже покінчити.

- Що? Покінчити, з чим?

- Зараз дідусь, тобі все розповість.

Мовчки, та без жодних емоцій, дідусь переконашись, що я справді вдома, приніс старенький ноутбук, наказав сісти за стіл, та знову кудись зник.

Поки він, шукав щось, на горищі, я шукав пояснень, на лиці бабусі. Її лице, в той момент, нагадувало пустелю: мертву та безмовну. Зрозумівши, що від неї, пояснень і годі чекати, я почав згадувати останні події, можливо я щось зробив, можливо щось, десь пропустив, можливо непомітив?

Повернувшись, дідусь обома руками, тримав якийсь конверт, без марок, та будь-яких підписів. Сівши біля мене, він обережно, відкрив його, та дістав звідти, звичайний CD-диск. Без жодних пояснень, дідусь вставив його в ноутбук, та став чекати. За всім цим дійством, нервово спостерігала бабуся, вона не наважилася сісти перед екраном, тільки стояла позаду наших спин.

Виявилося, що на диску, є тільки одне відео, та нічого більше. Перед тим, я ввімкнути його, дідусь розвернувся, разом зі стільцем до мене, та сказав.