Справа не у кількості

– Сьогодні я розкажу вам про паралельні реальності. І не просто розкажу, але й покажу, як переміщатися, – поважно оголосив Учитель, як тільки ми вибралися на дах.

– Ура! – завопив Тихон, підскочивши і розвернувшись у повітрі. Я ж зібрав докупи усі свої душевні сили, щоб не закотити очі – нащо мені інші реальності, якщо я й в цій недоїдаю?

Учитель розплився в задоволеній усмішці, споглядаючи ентузіазм Тіши, адже це була саме та реакція, яку він очікував отримати. Моя ж кисла фізіономія його явно роздратувала:

– Тобі це не здається цікавим, Василю? – жовті сердиті очі втупилися в мене, а вуса під ними невдоволено затремтіли.

– Просто не бачу потреби кудись переміщатися, особливо на голодний шлунок…

– Ти повинен вчитися, багато займатися! Подивися на свого брата: він завжди готовий до пізнання нового, – Учитель у роздратуванні почав енергійно ходити взад-вперед по даху, –подумай про своє майбутнє!

Мої зрадливі очі таки почати закочуватись догори, але я вчасно примружився, і цього ніхто не помітив.

– А що поганого в тому, що я думаю про своє теперішнє? — не те, щоб я не розумів, про що говорить Учитель, але мені завжди кортіло прикинутися дурником, щоб його трохи розсердити, – І взагалі, чому я маю бути таким, як Тіша? В нашій несхожесті і полягає вся краса. Він худий і швидкий, я – вальяжний і ґрунтовний. Він любить стрибати і грати, я –розмірковувати і спостерігати. Він спочатку робить, я спершу думаю. Що в цьому неправильного?
– Достатньо! — за обуренням Учитель, здається, намагався приховати свою безсилість у відповіді на таке просте питання, – Якщо щось не влаштовує, можеш йти.

Я мовчав і не рухався. Зазвичай, коли Учитель казав, що я можу йти, це означало прямо протилежне. Такі двозначності мене завжди нервували. У мене заурчав животик.
– Вас-с-силю! — Учитель ледь не шипів, шерсть на загривку в нього встала дибки.

– Ну що я зробив? Мій шлунок не винен, що хоче їсти.

– Навіть чути нічого не хочу! Ми починаємо заняття, хоче цього твій організм чи ні, – він зробив повільний вдих і видих, – Отже, ми, наш вид – єдині істоти на планеті, які вміють переміщатися між реальностями. Паралельних світів існує безліч. Жоден кіт за все своє життя не зміг і не зможе побувати у кожному з них. Середньостатистичний кіт зазвичай може гуляти в п’яти-шести реальностях, ті, хто спритніші – у десяти і більше, менш здатні, – на цих словах Учитель кинув виразний погляд в мій бік, – в двох або навіть одній. Найвидатніші мандрівники між світами розповідають, що бачили до тридцяти неймовірних вимірів.

– А які вони, ці реальності? – Тихон буквально вже не міг всидіти на місці і навіть переступав лапами від нетерплячки.

– Я бачив сім світів, – пафосно сказав Учитель і зробив довгу паузу, даючи нам з братом можливість осмислити це значне число і пишатися тим, з яким видатним членом котячого суспільства ми удостоїлися честі бути на одному даху.

Я не втримався і форкнув. Правда, тихо і майже про себе.

– Неймовірно! – Тішка навіть рота розкрив. Ото вже полосатий хутряний підлабузник!

– Так-так. Сподіваюся, і ви колись зможете досягти подібних результатів. Давайте спробуємо перейти в інший вимір. Лягайте і завертайтеся клубочком, так, як ніби збираєтесь спати. Ззовні простим смертним здасться, що ми саме це і робимо.

– Учителю, я правильно все роблю? – голос брата звучав глухо – він так ретельно завернувся клубочком, що з густого хутра, куди він упирався мордою, голос лунав, як з-під ватяної ковдри.

– Абсолютно! Розумнику, Тихоне!

Мої очі все ж таки закотились, добре, що я встиг також згорнутись, і ніхто цього не побачив.

В животі знову заурчало. Учитель цикнув, але від коментарів утримався, тільки велично продовжив:

– Після того, як ви завернетеся клубочком, починайте налаштовуватися на хвилю паралельного виміру. Для цього починайте муркотіти. «Мур» повинен бути спокійним і рівним, низьким за тембром і розкатистим. Ось так: мурррр-рь-ммрь.

– Мурр-мур-ррр, – зліва від мене налаштовувався на паралельну реальність Тихон.

– Мурь-рр-рь-мр, – вирішив спробувати переміститися і я, бо ж годувати мене раніше кінця заняття все одно ніхто не збирався.

– Ур-уурр-рь, – підключився до нашого тріо мій голодний шлунок.

І в той момент, коли я перестав розрізняти, де мурчу я, а де — мій шлунок, я відчув легкий поштовх вітру, який, однак, був не ззовні, а всередині мене. Звуки вулиці зникли, а в ніздрі вдарив м’ясний запах сирокопченої ковбаси.

«Ну все, замість паралельного виміру, я знепритомнів від голоду і маю нюхові галюцинації», – перша думка, що прийшла в голову. Але потім я відкрив очі і роздивися. Ось тутоньки і переконався, що це не тільки нюхові галюцинації, а й зорові.

Моєму погляду відкрилася картина, яку могла б створити тільки серйозно хвороблива і невиліковна свідомість: я лежав на землі, яка замість трави була повністю вкрита хвостиками шпротів, що стирчали на всі боки – точнісінько такими, як у консервних банках у звичному для мене світі. Листя на кущі, поруч із яким я прокинувся, виглядало точнісінько, як великі круглі відрізи докторської ковбаси, дерево неподалік нагадувало величезну сардельку, його гілки –довжелезні сосиски, а листя – кругляші сирокопчених ковбасок. Замість квітів тут і там розцвітали скумбрії холодного копчення та солені тарані. Горб, на якому я знаходився, пологим схилом спускався до річки, від якої я із задоволенням відчув приємний запах топленого молока, пісок на березі до божевілля нагадував сухий Віскас, а камінці – шматочки смаженого курячого філе. І це ще не все: високо в небі замість сонця пливла велика смажена сьомга, укрита замість хмар сметаною та вершками.

«Мені залишається тільки одне, – подумав я, намагаючись не втратити свідомість від розмаїття ароматів і шалених пахощів, – дізнатися, чи так все це смачно, як виглядає. Іншими словами, чи поширюється галюцинація і на смакові рецептори».