Розділ 15. Гостинність Рівенхолла

Що найгірше, так це те, що нам довелося заночувати в зимовому лісі на місці події. Ніч занадто швидко опустилася на землю, не даючи нам шансу знайти притулок. Назад у «Могутній меч» ніхто й не подумав повертатися. Йти потрібно було вперед, якнайдалі від того кубла.

Не знаю, що ми б робили без мага, але Габріель узяв на себе всю турботу щодо облаштування нашого нічлігу. Насамперед він розвів багаття.

Я теж сіла грітися біля вогню. Після жахливого викиду магії я більше не відчувала внутрішнього тепла. Немов я одним махом виплеснула весь вогонь.

Ніч минула напружено. Хоч Габріель підсміювався над нами, але вовче виття лякало до кольок.

На пізню вечерю в нас був засмажений на багатті спійманий магом зайчик. На відміну від молодого чоловіка, жінки перекушували без апетиту. Жорстке м'ясо біляка застрявало в зубах. Їжу запили кількома ковтками розтопленого снігу, передаючи бляшаний кухоль по колу.

Як розповідав Габріель, зазвичай він подорожував пішки. Найчастіше в нього не було грошей на власне утримання, не кажучи про коня. Але вчора, коли я дала йому трохи грошей, він домовився з господарем «Могутнього меча» на викуп свого старого друга. Вороної масті кінь жив при заїжджому дворі. Маг частенько там зупинявся і потоваришував із твариною.

Навздогін за нами він вирушив на коні. Із собою в нього була його похідна сумка з дрібним крамом і парою змін одягу, і мішечок з вівсом для Ночі.

Для зручності довелося потрудитися. Габріель нарізав ялинових гілок. А ми з жінками наносили шматки напівобгорілого ганчір'я. Довелося навіть зняти з конюха вцілілий плащ. Чоловік, мабуть, упав першим.

Лорда Бейлі знайшли неподалік від дороги.

Смерть завжди сумна, а зараз мені було сумніше подвійно. Я ніяк не могла повідомити родині лорда про його загибель. Усе, що я зуміла для нього зробити - це поховати за допомогою Габріеля. Цієї ж честі вшанувалися охоронці та кучер. Чоловіки загинули, захищаючи мене. Мій обов'язок їм відплатити хоча б цим.

Заснути вночі не вийшло. Дошкуляли думки про сьогоднішню подію і про майбутнє. Що ж робити далі? Це питання крутилося в голові заїждженою платівкою.

Усі, хто знав про мене і мету моєї поїздки, загинули. Лілі точно не стане кричати на перехресті про мою заміжню. Іггі буде слідувати за мною, не проявляючи ініціативи.

Мені хотілося зникнути, як міледі Гровенор і стати якоюсь простою леді. Але було одне але. Я не знала, що робити з указом короля про присвоєння барону Воттону герцогського титулу.

Та й моє заміжжя...

Наскільки я вже пов'язана з генералом? Чи поки шлюб не підтверджено, у мене є шанс уникнути заміжжя з незнайомцем?

Про це варто було запитати Лілі, але Іггі невідступно крутилася поруч. Дівчинка хоч швидко прийшла до тями, але тулилася до мене наляканим горобчиком. Для неї це була перша подорож за межі великого міста, та ще й така невдала!
 

На ранок я все-таки вирішила йти в Рівенхолл. Думки, що дядько більш ніж зацікавлений у цьому шлюбі, прийшли зранку. Король усе зробив, щоб церемонія відбулася. Вибору в мене особливого не було. Потрібно було зустрітися з Рейвеном Вотоном.

Щойно ми вийшли з лісу, переді мною відкрилася зимова пустка. Світ наче спав під свіжим шаром снігу, що нещодавно випав. Він закутав землю білим покривалом. Вітер грав у гілках зледенілих дерев, ті поскрипували, створюючи мелодію зими. Моє дихання утворювало хмари пари в холодному повітрі.

Ми куталися в зняті з чужого плеча плащі. Йшли низкою за Габріелем, який вів за повід вантаженого моїми мізерними пожитками коня.

— На річці лід ще не став, — сказав Габріель, оглядаючи водну стрічку з висоти берега. Його очі пильно оглядали місцевість. — Вам пощастило, що я з вами та знаю цей край. Вище за течією стоїть млин. Там є міст через річку. Через нього переправимося на інший берег. А ще я знаю мірошника, з ним можна домовитися про ночівлю. Тільки заплатити потрібно.

— Невже цей мірошник не допоможе жінкам у складній ситуації? — здивувалася Лілі.

— Він проста людина. На чому може, на тому й заробляє. Якщо у вас немає грошей, то потрібно щось запропонувати натомість. Добротою ситий не будеш.

— У тебе є гроші! — обурилася Іггі. Вона ще щось збиралася сказати, але я її зупинила.

— Іггі, ніколи не заглядай у чужу кишеню. Розраховуй тільки на себе. Підемо на місце, там і обговоримо. Може, зможемо допомогти чимось. Але ти не правий. Добрі справи винагороджуються. Наше з тобою знайомство живий тому приклад. Я в складній ситуації допомогла тобі, ти допоміг мені.

Габріель заперечувати не став.

На постій мірошник нас пустив за мої золоті сережки. Розлучилася я з прикрасою легко. Могла б і грошима розплатитися, але не хотіла світити готівкою. Нехай думають, що в нас ні копійки за душею.

За ту саму плату домовилися про ситну вечерю для нашої компанії й про коня не забули. Ніч хрумтів добірною пшеницею, а ми їли нехитру селянську їжу: хліб, пшеничну кашу з великого помелу зерна, по одному вареному яйцю, квашену капусту і запили все ягідним киселем.

У сім'ї мірошника, що складалася з дружини й трьох малолітніх дітей, за обідом на столі не було м'яса, тому й у нас його не було. Вони дали нам те, що самі їли.